Йозефка мала п'ятдесят років, вишколеного пса з незвичним ім'ям Каркуля і нерозлучну приятельку Северину, яка доглядала її відтоді, як Йозефці після операції на хребті паралізувало ноги. І хоча Йозефка не вставала з постелі добрих десять років, у кожному своєму листі вона кудись "бігала" або "була така страшна буря, що я хотіла кинутися світ за очі".
Тому в моєму уявленні Йозефчине ліжко поставало у вигляді летючого килима, і мене зовсім не здивувало б, якби котрогось дня вона влетіла на ньому до нас у відчинене вікно.
— Нещастя чіпляються їй до ніг так само, як нашому бідолашному татусеві Шімону, іще щастя, що вдача у неї моя,— констатувала мабабуся щоразу, коли дочитувала черговий "непосидючий" Йозефчин лист. І потім довго пильно дивилася на стіну. Я не знала татка Шімона, бо він помер невдовзі після мого народження, коли йому було шістдесят дев'ять років, як мені здавалося, у цілком пристойному віці, особливо якщо врахувати оті безупинні невдачі, які раз по раз чіплялися йому до п'ят.
Татусь Шімон мав бути для мене взірцем витривалості, чесності й відваги.
Він не хникав отак ні з того, ні з сього, не робив із мухи слона, а головне — умів поглянути правді в очі й мовчки зносив усе добре й лихе, що приносило йому життя. Окрім того, що татусь Шімон навчив ма-бабусю жити за принципом "ніколи не буває так зле, аби не могло бути ще гірше" й "навіть зло може обернутися на добро", він устиг іще висловити побажання назвати мене Шімонкою, із чим я згодом змирилася, також, мабуть, завдяки його принципу "ніколи не буває так зле, аби не могло бути ще гірше", й дякувала випадку, який допоміг мені уникнути імені Балта-зарка, Сервацка або Клеофашка.
Подиву гідна відвага, якою татусь Шімон відзначився під час першої, другої й кількох менших воєн, а передусім його незламна воля, з допомогою якої він долав усі перепони в житті, навіть глухоту, часто додавала мені гірких хвилин, надто коли моя дорога мабабусенька, розмахуючи перед моїм носом його фотографією, заходжувалася перераховувати всі проступки, злочини та різні інші слабості, властиві дітям мого віку.
Мої симпатії солдат Шімон здобув аж тоді, коли я довідалася, як він утратив слух. Я промину довгі описи геройських учинків, що їх здійснював Шімон до цієї хвилини, коли він захотів поспати на свіжоскошеній траві на лужку, не підозрюючи, що через якихось пів-годиики до вуха йому влізе дурна оса, котра, замість того щоб, обійшовши вушну раковину, пошукати дорогу на свободу, піддалася паніці й так нещадно покусала його, що він оглух на все життя.
Щоправда, з мабабусиної версії не було цілком ясно, чи до вуха солдата Шімона влізла звичайна оса, чи то був добре замаскований лютий ворог, що в такий спосіб знешкодив цього доблесного солдата.
— Отак постраждав, бідолашний, а йому ж за те й найнікчемнішої медалі не дали! Ти тільки подумай: на усе життя — глухий мов пень!
— Але ж він мав ще одне вухо, хіба ні,— практично зауважила я, своїми словами ураз привівши маба-бусю у стан бойової готовності номер один. Вона стисла губи до вузенької риски, трохи поміркувала над моїм запитанням, а тоді розповіла мені, як берегти здорове вухо, коли на друге ми не чуємо.
— Потрібен звичайний шмат вати і трохи воску. Знаєш, коли б не це, його протягувало б щонайменше двічі за день і тричі за ніч, свята правда!
Ха! Така сама, як і те, що татко Шімон зі своїм заоровим, залитим воском вухом до кінця життя не ПОЧУВ жодного слова!
Всупереч тому, що Валерія страждала від шлункових недуг, Йозефка була паралізована, небіжчик-тато Шімон — глухий, а мабабуся, окрім своєї невичерпної енергії, мала ще астму й горб, і ми, власне, могли заснувати родинний клуб інвалідів, усі, окрім великого Імріха, за будь-яких обставин просто іскрилися здоровим гумором й одностайно намірялися дожити до похилого віку. Я не пам'ятаю, щоб мабабуся скаржилася, а щоб вона нарікала—таке й на думку не могло спасти. Жалість ,ю себе та різні печалі ма"
бабуся вважала за дуже шкідливу звичку. А відколи вона довідалася, що організм людини складається переважно з води, сльози для неї стали злочинним триньканням життєдайної рідини. Можливо, її оптимізм передався і нашим сусідам, бо в ті часи ми справді частенько зустрічали в коридорі найбільшого буркуна з нашого дому, пана поштаря Фріма, який, маючи високу температуру, аж розпливався від щастя, що він не зламав ногу, не схопив запалення легенів, а всього лишень — звичайнісінький грип!
Ще однією характерною рисою вдачі моєї мабабусі було те, що вона з великим завзяттям будь-що порола, перешивала, плела на спицях і крючком, і це б мені, зрештою, аж ніяк не вадило, якби того самого вона не вимагала й від мене. Цілими днями я висиджувала біля неї і з ритріщеними від подиву очима стежила, як вона накидає, скидає, додає і поєднує петлі, та я однаково і при стоп'ятдесятій спробі навчитися плести "прямі-зворотні" скидала зі спиці петлі на півкілометра, а другу — раз по раз скеровувала до власного ока. Курс плетіння крючком таїв у собі менше підводного каміння, можливо, тому і шкоди робила я менше, хоча проколений палець болів досить довго й загоївся аж весною. Зате вовну на клубок я намотувала так блискавично, що мабабуся не переставала дивуватися. Втім, мушу підкреслити, що подив її іще збільшився, коли вона почала плести на спицях і помітила, що в кожному клубку було щонайменше по сто вузликів, які я спритно робила, коли під час намотування рвалася нитка.
— Наука з неба не падає,— підбадьорювала мене мабабуся, посміхаючись, але їй явно полегшало, коли довгі зимові вечори разом з навчанням ручної роботи поминули, і я знову повернулася у двір до дітей.
Наш двір на Калінчаковій вулиці був вузький, довгий і кишів дітьми різного віку. Тієї весни, коли я відзначила свій десятий рік народження, в нашому будинку оселилася родина Кечкешовців, завдяки чому дітей побільшало на сім душ, разом з одним хлопцем, який відрізнявся від своїх братів і сестер тим, що мав чорні очі, кучеряве волосся, звали його Іво, і взагалі він не звертав на мене уваги. Першого ж дня я переграла його на всі кульки, тричі підставила йому ногу* горлала, аж захрипла, бігаючи за ним: "Іво, Іво — кухоль пива". Я добилася хіба того, що Іво Кечкещ крутив пальцем біля лоба, тільки-но помічав мене, а крадькома малював сердечка на дверях Ірени Герино-вої. Окрім Іво, Імре, Ігоря, Івиці, Інгріди, Івони та Ізабелли Кечкешовців у наш двір приходили Петер, Душан, Штефан і Феро Арвайовці, троє Крайчіровців, два Матейковці, два Гериновці та ін. Ми, власне, щовечора сходилися у дворі й аж донесхочу грали у "ва-риться-печеться", у "квача" і в "хованки".