Світличний побачив Ганжу, поцікавився:
— Ніхто не втік?
— Та мовби ніхто... Шофера он узяли.
Тут же, біля машини, обступивши шофера, збилися в гурт партизани.
— Молодий!
— Що, Гітлер капут?.. Тож-то й воно!..
Світличний став протискатись до гурту, партизани, розпалені сутичкою, неохоче поступалися.
Німець стояв посередині, на молоденькому обличчі застиг вираз зацькованості. Був без пілотки, в розстебнутому на шиї мундирі; на широкому поясі зависла порожня вже кобура.
— Стріляв? — запитав похмуро Світличний. Угадавши одразу ж командира, німець виструнчився,
витягнув руки вздовж стегон.
— Та де йому було стріляти! — зневажливо сказав Вітька-моряк, у якого за поясом уже чорнів відібраний парабелум.— Ледь од руля одірвали! Чіплявся, як за мамину спідницю.
Довкола засміялися, і в сміхові тому не було уже злості.
— Фашист? Гітлерюгенд? — допитувався тим часом Світличний.
Молодик ще більше виструнчився, але губів не розімкнув. Він навряд чи й розумів, що його питає страшний оцей партизан.
— Та який із нього фашист! — раптом заступився за німця Хоменкск стояв поруч із Світличним, зіпершись на карабін, мов на лопату, й на його обличчі вже якесь аж співчуття.— В нього ж іще й моня на губах не:обсохла. Бач, як злякався!
Партизани знову розсміялися, Світличний же ще дужче насупився: не від того, що він гнівався на німця чи партизанів, а від думки, що полоненого доведеться розстріляти. І розстрілюватиме хтось із них з оцих хлопців, які усміхаються так, наче перед ними не ворог, а давній знайомий. Тому він і насупився, й сердито наказав:
— Хоменко, стережіть полоненого,— допитаємо потім! Та глядіть, щоб не втік! — І, розсунувши плечем партизанів, вийшов із кола. Біля "опеля" метушилися партизани, пробуючи одчинити задні дверцята.
— Що тут таке?
— Хтось усередині.
— Всередині? — Світличний прислухався й одразу ж почув якийсь звук: у машині чи то плакало, чи то жалісно поскімлювало. "Собака, чи що?"
— Ви що, дверцят одчинити не можете?
— Так не одчиняються!
— Дайте я!
Взявся за хромовану ручку, крутонув, смикнув догори. Але дверцята таки добре заїло, вони й не думали одчинятися, лише там, усередині, ще дужче заскімлило. Тоді Світличний, вишкірившись, учепився уже обома, смиконув так, що або ручка — в руках, або дверцята — із петель, та замалим і не впав, бо дверцятами наче хто вистрілив, а з машини вирвався голосний плач.
— Хто там?.. Вилазь!..
Партизани просунули обличчя в отвір і там, унизу, серед червоної з золотом шкіри, що нею були оббиті сидіння і кузов, побачили скоцюрблену постать у чомусь такому квітчастому, такому яскравому, що в них аж замерехтіло в очах.
Дівка, чи що?
А вона хлипала, хлюпала носом, совала оголеними ногами, не помічаючи навіть, що спідниця закотилася їй аж до пояса.
— Хлопці, ану поможіть вибратись!
Та хлопці лише топталися довкола, збентежені. Тоді Світличний, крекнувши, сам поліз у машину. Просунувся на переднє сидіння, став на дверцята, схилився над дівчиною: в обличчя йому війнуло дорогими парфумами. Сердито гримнув на дівчину:
— Перестань!
Та одразу ж затихла. Прикривала обличчя долоньками, з-поміж пальців гостро й налякано зблиснули очі.
— Ти що, поранена?
Дівчина заперечно хитнула головою.
— Тоді годі ламати комедію: вилазь із машини! Та спідницю осмикни! — Йому було аж неприємно, що всі бачать її оголені ноги.
Все ще схлипуючи, дівчина нарешті наважилася одірвати від обличчя долоньки. І було воно в неї таки гарненьке — тільки дуже напудрене. "Конячий батько" розумівся не лише на конях... А по обличчю — патьоки. Дівчина спробувала осмикнути спідничину, а вона, вузька, наче чарка, по закордонній моді пошита, не осмикувалася.
— Ну давай, вилазь! — сказав похмуро Світличний: не дивитися б на оті оголені ноги! — Хлопці, поможіть! — І вже
ЗОВСІМ СерДИТО: — ЧОГО рОТИ ПОРОЗЗЯВЛЯЛИ: ДІВКИ ЖИВОЇ НЄ
бачили?
— Дівку то бачили, а от вівчарки німецької не доводилося! — озвався котрийсь. Руки, однак, простягнули і дівчину з машини витягли.
Вибравшись і собі, Світличний спитав:
— Ким працювала?
Дівчина в оточенні партизанів — хлопців молодих — усе ще осмикувала свою спідничину, і в рухах її було щось кокетливе. Та гляньте ж, яка я гарненька, яка в мене попка ладненька! — говорив наче кожен її порух... особливо долоньки, що старанно пригладжували спідничину.
— Так ким працювала? — перепитав її Світличний.
— Питайте не ким, а чим! — втрутився Вітька-моряк: це він і сказав про "німецьку вівчарку". Дивився зневажливо, аж губи кривив: — Наштукатурилась!..
У дівчини одразу ж скривилось обличчя, а з очей так і ринули сльози. То був, певно, її випробуваний захист, до якого вона шоразу вдавалася. І Світличний, якому сльози жіночі — гаряче вугілля на рану, гримнув на Вітьку:
— Ану помовч! — І вже до дівчини: — А ти не реви — ніхто тебе ще не збирається вбивати!.. Як звати?
— Ксеня,— прошепотіла ледь чутно. Сльози вже не котилися, але продовжували зависати на віях: от спробуй лиш крикнути — знову поллються.
— Звідки сама?
Так же ледь чутно назвала село. Світличний колись там і був: гарне село, і дівчата красиві.
— Як ти потрапила до німців?.. Та перестань рюмсати! — Бо дівчина одразу ж покотила сльози з очей.
— Вони мене забрали. 1
— А чому тебе, а не іншу?
— Бо я знала німецьку.
Ага, все ясно. "Дас фенстер, дер тіш".— "Добре, Ксеню, сідай. Молодець. Беріть, діти, приклад із Ксені!" А там уже й вірші, а там і книжечка, поки що тоненька, по-німецькому написана, і заохочена дівчина уже й дома розмовляє лише по-німецьки. І все село знає про це, бо горді батьки спішать розповісти кожному, що дочка у них мов справжня німкеня: чеше так, що й не розбереш. А тоді війна, й окупація, і комендант на поріг: "Ґутен таг, фройляйн Ксенья!.. Бітте!" Та й повіз Ксеню в район — перекладачкою при власній особі. А її батько вперше прокляв лиху ту годину, коли дочка захопилась німецькою, а мати плакала у відчаї, та вже було пізно.. Ксеня теж, мабуть, плакала, і комендант жартівливо сварився на неї: "Но, но, фройляйн Ксенья!" І давав білу хустину — витирать оченята. Таку білу та ніжну, ще й дорогими парфумами напахчену, що страшно було її й до рук узяти, не те що прикласти до носа.