Б'ються камради запекло, на смерть. Хриплять, рвуть один на одному мундири, намагаються дістати до горла. І, вже упавши, вже свідомість втрачаючи, не випускають один одного з рук:..
І німці, які врешті-решт прикотили з району, так їх потім і знайшли: на підлозі, із спотвореними люттю обличчями, не могли розчепити рук: навіть мертві вони продовжували душити один одного...
І вдруге прогриміла війна над Тарасівкою — у вересні сорок третього. Прогриміла, прокотилася на захід. І тоді з обгорілого льоху, мов із могили, вибралася на світ білий єдина душа, що лишилася в селі. Ганна Кононенчиха, мати трьох синів, які воювали на фронті (а може, й загинули), й однієї дочки, яку забрали в Німеччину, дружина чоловіка, якого спалили взимку, другого дня нового року, після того, як партизани розгромили маєток. У той день спалили всіх чоловіків Тарасівки — немовлят навіть з колисок висмикували. І був плач великий по всьому селу, і жінки чіплялися за чоловіків та синів, а їх били прикладами в груди і голови. І була ще рясна стрілянина: на тому кутку, біля Шульженків, бо коли забирали сина з колиски, то безногий Євген вирвався з рук жандарма, висмикнув з-під подушки автомат та й поклав усіх німців, що набилися в ,хату. А потім одстрілювався, поки й згорів: із сином, із жінкою Катрею, із тестем і тещею. Решту ж погнали через всеньке село: на колгоспний двір, і дорослі несли малих, а молодші підтримували ветхих дідів. І жінки, які бігли слідом, хапаючи в гарячі груди повітря, бачили потім, як їх загнали до стайні, забили дошками двері, а потім облили бензином і запалили. Уся стайня одразу ж узялася вогнем, і кричали в ній чоловіки, батьки та сини, а жінки, збожеволілі, ще дужче кричали і кидалися до того страшного багаття, а їх одганяли, стріляючи, б'ючи по чому попало прикладами...
Так убили Явдоху Погрібну, Калину Бородай, покалічили Мокрину Нековану....
А потім іще раз горіла Тарасівка — тепер уже вся, до останньої хати. І німці, які, одступаючи, погнали за село бабів, жінок і дівчат, бігали з двору у двір, стріляли з автоматів, жбурляли гранати, щоб не лишилося й живої душі.
Стріляли і в Ганну, яка не послухалася, забилася в льох, та ще й залізла в діжку порожню,— діжка ота її і врятувала, коли німці ще й гранату пожбурили. Оглухла од вибуху, осліпла од диму, вона просиділа в льоху майже дві доби й не бачила, як горіло село, як утікали німці і як проходили наші війська.
Вибралася лише тоді, як угорі все затихло.
Не було ні хат, ні дворів — самі попелища. По закіптюжених травах важко збігав чад, чад той уївся в обгорілі дерева, у землю, Ганна вже й хустку розв'язала, бо й .хустка наче вп'ялася їй у горло.
А потім, прийшовши трохи до тями, стала підбирати все, що не знищив вогонь.
Знайшла граблі з обвугленим граблищем...
Лопату, червону од застиглого жару...
Миску полив'яну і чоловікову ложку залізну...
Вигрібала з іще гарячого попелу, зносила терпляче на купу...
А потім одволокла вниз, за город, убитого німця. Німець був важкий, наче обжерся землі, і Ганна попомордувалася, тягнучи його за собою,— впряглася в костяні його ноги, як у голоблі, та й цупила. Аж поки й звалила до рову.
Повернувшись, побачила каску, що залишилася по німцеві. Однесла на купу...
Згодом Ганна надумалася поїсти. Винесла з льоху картоплю, довго шукала, у чому б зварити. Взяла каску, оддерла якесь реміняччя і вже мала непогану посудину. Намила картоплі, склала обгорілі цеглини, розшукала ще незгасну жарину, запалила вогонь. І невдовзі в наповненій картоплею касці забулькотіла вода.
Ота каска і привернула увагу військових.
Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'язково напише про жінку і каску, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.
А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю.
1974-1980