— Обирайте собі командира!
— Може, застрелишся? — покосився на нього Ганжа. Світличний смикнувся щось сказати у відповідь, та враз
передумав: махнув лише рукою.
Ганжа теж надовго замовкнув, бо слова усі були зараз зайві. Йому не менше боліло, що їх спіткала невдача, він теж відчував особисту провину: бач, усе розвідав, усе рознюхав, а про замок і забув.
— Слухай,— повернувся до Федора,— а якби його гранатою?.. Хоча — побудили б усіх... Викурюй потім по одному з будинку.
— Якщо іще викурили б! — буркнув Світличний.— Там же — як на долоні...— Хотів ще щось додати, але Ганжа його
ЗУПИНИВ:
— А цить! — Ще й руку застережно наставив.
— Що там?
Звівшись на коліна, Ганжа уже прислухався до чогось.
— Чуєш, гуде?
— Що гуде? — Світличний нічого не чув: у голові й досі видзвонювали постріли.
— Мовби машина... Чи літак!.. Ні, мабуть, таки машина.— Ганжа уже звівся, вдивляючись у обрій, туди, де губилася дорога,— він аж долоню до лоба наставив, щоб захистити очі від сонця, яке вже зійшло і звідти й світило.— їй-богу, машина! — Бо вже побачив і куряву: тоненький, ледь видимий хвостик, що витикався з-за обрію.
Партизани, які лежали поруч, теж почули далекий той гул. Заворушилися, посхоплювалися, стали вдивлятися в обрій.
— Дві... Дві їде, товаришу командир!..
Світличний уже й сам бачив, що дві: попереду маленька, як сірникова коробка, позаду — більша. Легкова й вантажна. Прудко скотилися з далекого пагорба, пірнули донизу, гул вщухнув, тільки висіла пилюка.
— Зупинились, чи що?
— Де зупинилися! Просто не чути.
— Сюди ідуть! Прямо на нас!
— Німці?
— А хто ж!
І вже дивилися всі на Ганжу і Світличного: що вони вирішать.
— Чи не сам комендант? — спитав уголос Ганжа.
— "Батько конячий"?.. Як він дізнався?
— А телефон!
— Ну якщо "батько"...— Очі Світличного зблиснули, досі похмуре обличчя враз пожвавішало.— "Батька" треба зустріть як належиться!
— От і стрічай,— усміхнувся Ганжа.
Світличний — де й поділася млявість — пружно повернувся до партизанів, підняв угору руку:
— Хлопці, зустрінемо "батька"?
— Зустрінемо! — одним подихом всі.
— Тоді слухай мою команду: два кулемети сюди, на дорогу, чотири — на фланги, підводу одвести назад, всім — у цеп, і не стріляти, поки я не скомандую. Василю,— вже до Ганжі,— бери десятьох і он туди, щоб жодна собака не випорснула!
Партизани розбіглись навсібіч, пригинаючись, розтягуючись ланцюжками, весело побігли, де й поділася втома, а Світличний лишився на місці, біля двох кулеметів. За одним уже лежав Андрій, і Світличний одразу ж упізнав кулемет, добутий із танка Степаном, і знову різонуло по серцю, і гойднулося обличчя Степанової матері, її очі благаючі, та він сам собі наказав: "Ну, годі!.. Годі про це!" — бо от-от мали з'явитися машини: гуло все ближче і ближче. Світличний глянув донизу, туди, куди круто западала дорога, й одразу ж наткнувся поглядом на височезний будяк, що ріс при самій дорозі.
— Бачиш будяк? — схиливсь до племінника. Андрій, пошукавши очима, спитав:
— Отой?
— Та отой же! Почнеш стріляти, як перша машина із ним порівняється... Жасимбеков, тобі зрозуміло? — Бо за другим кулеметом лежав Жасимбеков.
— Всьо панятно, товаріш командир! — відповів Жасимбеков.— Стрелять будяк!
— Не в будяк, а в машини! І без моєї команди не починати! — Світличний ліг поруч з племінником, який припав до кулемета, ледь поводячи сюди-туди дулом.— Не нервуй, плем'яшо, не нервуй: нікуди вони; од нас не подінуться! — Хоч
самого вже тіпало: починало здаватися, що німці якимось
побитом довідалися про засідку та й повернули назад: дуже ж
бо довго не ПОЯВЛЯЛИСЯ. !
Та ось, наче чортик із бочки; вихопилася перша машина, а за нею і друга. Гул, досі приглушений, став дзвінкий і сильний, машини прудко котили донизу: "конячий батько", якщо він сидів у передній, таки добре квапився до своїх улюбленців. І хоч нічого не було видно за вітровим склом чорного "опеля", та до того ще й сонце било у вічі, Світличному раптом здалося, що він виразно бачить того "батька", і йому враз захотілося зустрітися з ним живим.
— По колесах зумієш? — спитав він Андрія.
Машини ж тим часом швидко котили вниз, і задня, вантажна, що до половини потонула в пилюці, була повна солдатів: вони сиділи плече у плече всі в касках, і Світличний гукнув Жасимбекову:
— Жасимбеков, по вантажній стрілятимеш! — Так йому хотілося захопити живими пасажирів передньої машини.
Машини спускалися все нижче, нижче, високий будяк наче біг їм назустріч. Ось він майже поруч... Ось порівнявся... "Давай!" — видихнув Світличний, і в ту ж мить його боляче ударило у вухо, задзвеніло у голові: збуджений, він не помітив, як висунувся наперед, на рівень кулеметного дула. Матюкнувшись, Світличний зірвався на ноги,— там, унизу, вже все змішалося, звідусіль — і справа, і зліва били довгими чергами кулемети, сухо здіймалася автоматна тріскотнява. І вже витикалися голови, й найгарячіші, найзапальніші. стріляючи, бігли донизу.
— Назад!.. Назад!..— закричав щосили Світличний, але його не чули: все більше й більше партизанів збігало у вибалок. Тоді Світличний, гукнувши: "За мною!" — теж побіг дорогою вниз.
Тут усе було скінчено. "Опель" лежав, завалившись на бік у неглибокий кювет: шофер, либонь, крутонув щосили кермо, щоб розвернутися. Он він і лежить, напіввисунувшись, наскрізь прошитий чергою. А поруч, вивалившись із тієї ж машини, од машини кілька кроків одбігши,— товстий чолов'яга в офіцерському мундирі з погонами срібними і в таких блискучих чоботях, мов були вони полаковані. Однією рукою товстун ухопився за потилицю, поміж пальцями виштовхувалася густа чорна кров, а друга, з пістолетом, була відкинута набік, наче німець, падаючи, хотів закинути ту зброю подалі, та забракло вже сил.
Таки вбили "конячого батька". Ех, досада яка! Світличний повернувся до племінника, сказав із докором:
— Я ж просив по колесах...
— Я по колесах і цілив,— заперечив Андрій ображено.— Гляньте, якщо не вірите! — І показав на переднє колесо, посічене кулями.
Та Світличного колеса вже не цікавили: пішов до вантажної машини.
Цій машині дісталося менше. Стояла цілісінька посеред дороги, де-не-де свіжими пробоїнами світячи, лише бокові дошки кузова були наче решето, і німці, майже всі до одного, як сиділи, так і завалились рядами: били ж майже впритул, за сто метрів, не далі. Ні руху, ні стогону, тільки на дорогу, в пилюку капотить рясно кров. Кривавий той дощ все дужчає й дужчає, ось уже й дзюркоче подекуди, тонко і жалісно, і в декого із партизанів аж скривилось обличчя.