— Піду!
Тетяна кинулася до брата, припала до грудей, утішала:
— Не переживай так, Федю, вони ще прийдуть!
— Може, й прийдуть,— похмуро Федір. Зняв із шиї сестрині руки, з погрозою мовив: — Хай тільки з ними що станеться! Хоч одна волосина з голови...
Коли ж вийшов у двір і побачив Ганжу під ворітьми на чатах, пішов до нього.
— Де живе Івасюта? ; — Нащо він тобі?
І — Побалакати хочу.
— Не треба. Не час,— відповів тихо Ганжа.
— Жалієш? — закричав майже Федір.— Чи, може, боїшся? Тоді я сам піду!
Кинувся до воріт, та Ганжа заступив йому дорогу:
— Не час, кажу! Нікуди він не втече, а зараз є справи серйозніші.
— Які справи? — запитав підозріло Світличний.
— По дорозі скажу. Попрощайся з сестрою і ходімо. Повернули знову на город. І хоч Федір попрощався з
сестрою, Тетяна ішла за ними як прив'язана. Аж поки Ганжа лагідно взяв її за лікоть, сказав:
і — Вертайте, Олексіївно, до хати. Ми вже й самі дорогу знайдемо.
І Тетяна пішла назад, як слухняна дитина, тільки весь час оглядалася на дві темні постаті, що городом спускалися до річки.
Після братових відвідин Тетяна не спала до ранку. Думала про Федора, гадала про те, що сталося з Олесею, де могла подітися. Не дала братові нічого й у дорогу, не запропонувала навіть поїсти, а він же, мабуть, голодний. Стала мучити совість. Побігла б услід, аби знала куди. До того ж тарасівці уночі боялися й носа з хати виткнути: Іван оголосив комендантську годину. Як тільки кого впіймають по темному, хай тоді нарікає на себе! І село все причаювалось, як тільки починало смеркати.
Заходив і до Тетяни — невдовзі по тому, як появився в селі. Ледь упізнала в широкоплечому, огрядному чоловікові колишнього пасинка. Він ще більше став схожий на діда: хижо вирізьбився ніс, підборіддя одвисло, а губи щільно стискалися.
Буркнув: "Добридень у хату",— сів до столу, по-хазяйському розставивши ноги у блискучих хромових чоботях. Був у добротному темно-синьому галіфе, в хромовій шкірянці, в картузі з того ж чорного хрому, а на широкому командирському ремені важко одвисала жовта кобура. Похмуро водив по кімнаті очима, а Тетяна холола од страху перед оцим, чужим тепер, чоловіком.
— Про батька нічого не чули?
Тетяна відповіла, що не чула. Тоді його вуса зламав злий усміх — недобре бликнув на Івася, що тулився до матері,
ГЛУЗЛИВО КИНуВ:
— Та де ж було чути за кавалерами! — І кивнув на Тетяниного сина: — Ваш байстрюк?
Обпечена лихим словом, Тетяна стримувалася з останніх сил, щоб не розплакатись. Іван же, так і не дочекавшись відповіді, звівся:
— Ну, добре, живіть. Та глядіть мені!
— Що "глядіть" — так і не роз'яснив. Тільки після тих відвідин Тетяна довго не наважувалася показатись на вулиці: усе здавалося, стрінеться з Іваном. Навіть по воду здебільшого посилала сина.
Не могла вже й лежати. Звелася, підійшла до вікна, та одразу й завмерла: там, за селом, у степу, розливалася криваво заграва. Вулицею вже бігли якісь люди, на половині господарів стукнули двері. Тетяна побачила білу постать Васильовича — поспішав до воріт, до неї ж у кімнату вскочила перелякана Данилівна.
— Ой лишенько, хліб горить!
Так удвох до ранку й просиділи. Діждалися Васильовича, який повернувся з току. Сказав, що згоріла тільки молотарка та ще півскирти,— решту ж погасили. Тільки зник безвісти сторож Хто підпалив — невідомо. Розгляділи лише кінські сліди — отже, були на конях.
Тетяна подумала одразу про Федора, в її пам'яті спливли слова, сказані ним на прощання: "До побачення, сестро, ти ще ііро мене почуєш!" — і одвернулася од Приходька-. боялася, щоб не прочитав її думки.
| Вирядивши господарів, Тетяна заходилася коло сніданку. Мусила щось конче робити, щоб хоч тр^хи відігнати тривожні думки. Кинулась — немає води, ухопила відро, пішла до колодязя.
Надворі вже зовсім розвиднилось, з усіх бовдурів струмували дими, у дворах вешталися розбуркані нічною пожежею люди. 'Іетяна вийшла за ворота й одразу ж відчула, як у неї стало відбирати ноги: спираючись на костур, прямо на неї йшов рксен.
і Він дуже змінився: згорбився, одпустив білу бороду, став [зовсім дідом, але Тетяна його впізнала одразу. Стояла і, холонучи серцем, дивилася, як Оксен підходить до неї.
10 А. Дімароо
289
Частина третя
Перед самісінькою появою окупантів до Тарасівки прибилася військова частина. Появилася серед ночі й одразу ж стала окопуватись. Окопувалася за селом, на узвишші, люто й заповзято вгризаючись у пересохлу на камінь землю, і коли розвиднилося, то вподовж усієї Тарасівки, од колгоспного дворища аж до ставу, чорніла суцільна лінія шанців.
Та командирові військової частини того здалося замало: вже поперед білого дня за річкою стали снувати бійці. Вони щось брали з підвід, щось розносили, так мовби ховаючи поміж високою луговою травою. Дехто з тарасівців, з отих, що побували на імперіалістичній та понюхали пороху, догадався — військові закладали міни, фугаси.
Упоравшись на луках, військові повернули назад, Весь день просиділи в окопах, чекаючи німця, а вночі так же раптово зникли, як і появилися, налякавши на прощання до смерті села взяли та й висадили у повітря єдиний міст через річку, отой, на якому минулого літа провалився трактор. Рвонуло так, що в крайніх од мосту хатах повилітали шибки, а дубові колоди розметало, мов пір'я. Одну з тих колод, перервану навпіл, пожбурило аж до Передерія у двір. Іван Приходько утішав потім господаря:
— Щастя твоє, що не поцілило в хату. А то й бомби не треба було б!
Передерій похмикав, покрутив головою, дивуючись отій силі, а потім узяв та й попиляв колоду на дрова.
Шанці довго чорніли над селом: дітлахи обнишпорили їх наступного ж дня, як тільки зникла наша піхота. Нічого так і не знайшли, бо не було ж бою, тільки синкові Савелія Хоменка пощастило надибати гранату. Цілу-цілісіньку, ще і з запалом. Та краще був би й не знаходив: мати як витрусила з пазухи, то мало шкуру не спустила. А гранату зопалу вкинула до колодязя.
| Кляне тепер жінку весь куток, бо до колодязя не
В
ідступитися. З управи загадували вийти з лопатами й загорнути шанці, а дядьки щось не квапилися, бої їх лишилося в Тарасівці на дну понюшку. Що підмела мобілізація, а що подалися в вакуаиію. Евакуювалося, щоправда, не так багато, здебільшого [ті, кому під німцем аж ніяк не можна було лишатися, але якщо всіх разом докупи скласти, то півсела і не добереш. І Шанці не дуже й заважали тарасівцям. А от луки! З луками ^иходило гірше.