Із того переказу, що раз по раз перебивався сердитими монологами фашиста, виходило: німецька армія прийшла сюди для того, щоб раз і назавжди встановити новий лад — "ноє орднунг". Відповідно до цього орднунгу правом на життя користуватиметься лише той, хто сумлінно виконуватиме всі розпорядження німецької адміністрації, чесно трудитиметься на благо великої Німеччини, задля перемоги над більшовиками. Симулянтам же й ледарям не може бути місця під сонцем, з ними справедливий і строгий німецький закон розправлятиметься так, як розправляється з неповноцінними расами, паразитуючими на тілі здорових націй. У силу цього закону пан оберег засуджує до страти й щойно затриманих циганів як таких, що живуть не зі своєї праці, а за рахунок праці інших. Іще пан оберег попереджає місцеве населення, що будь-яка спроба переховувати комуністів, євреїв та інших ворогів великої Німеччини розглядатиметься як один із найтяжчих злочинів і теж каратиметься смертю.
Знову пролунало "Ахтунг". Чоловік одразу щез, мов провалився під ґанок, а поцяцькований чорний мундир, зблискуючи чобітьми та помахуючи стеком, став спускатися по сходинах. В напруженій тиші, що висла над завмерлим майданом, чутно зарипіли дошки, зачовгали підошви численної свити, яка, штовхаючись, поспішала за оберегом.
Зачувши вирок, Світличний оглянувся на Зару. І вже не думаючи, до чого приведе оцей вчинок, одштовхнув німця, який його стеріг, метнувся назустріч свиті. Фашист щось крикнув позаду, але Федір навіть не оглянувся, тільки зблиснула думка — побоїться стріляти, щоб не вцілити своїх. Свита ж зупинилася, там сталося замішання, хтось вибіг напереріз Світличному, але оберег щось буркнув, і всі знову завмерли. Федір майже впритул підскочив до розцяцькованого гітлерівця.
— Пане начальнику, не вбивайте дівчини! Вона ні в чому не винна!
Оберег ледь повернув голову, і з-за його спини знову вигулькнув отой чоловічок. Він аж навшпиньки зіп'явся, щоб переповісти сказане Федором німецькою мовою.
— О! — й у холодних очах чи то подив, чи насміх. Підняв стек, упер його в підборіддя Федорове, потім, не
одриваючи стека, обернувся й щось мовив до свити. Там одразу ж залунав догідливий сміх. Федір, зрозумівши, що то сміються з нього, мотнув головою, вдарив рукою по стекові.
— О! — вигукнув знову оберет, тільки тепер це *о" пролунало не здивовано, а розгнівано, очі ж стали крижаними й нещадними. Він підняв руку, ступив уперед і з усієї сили шмагонув Федора по обличчю стеком.
Заревівши од болю й гніву, Федір кинувся на фашиста й одразу ж упав од страшного удару в голову. Глуха темна стіна враз обвалилась на Федора, придушила, зім'яла свідомість.
Циган постріляли тут же, під школою. Підкотили воза, покидали в нього трупи. Останнім підібрали Світличного. Коли волокли — терся щокою об густий спориш, лишаючи на ньому запечену кров. Федора розгойдали й кинули поверх непорушної Зари, а потім погнали коней за село, тільки не в бік кладовища, а до глинища, куди селяни скидали здохлу худобу. Під'їхавши до глинища, солдати почали скидати трупи донизу, і тепер уже першим покотився на дно Світличний. Покотився босий, бо солдати зняли по дорозі з нього чоботи.
Помилувавшись на справу рук своїх, фашисти погнали підводу назад, навіть не подумавши землею прикидати мертвих. Це врятувало Світличного — до нього серед ночі вернулася свідомість.
Коли Федір .видирався з глинища — зірки гойдалися в небі, наче на гойдалці, а тверда глина пливла з-під ніг. Довго стояв над чорною пащею ями, стояв і похитувався, як оглушений віл, а зібравшись із силами, побрів навмання.
Вранці прибився на якийсь хуігір. Штовхнув перші ж ворота 1, перемазаний кров'ю, чорний, страшний, зайшов до хати.
— Води..,— прохрипів од погЬога.
Всі, хто був у хаті, так і завмерли. А Федір, скаламутнілим поглядом знайшовши відро, ухопив його в руки, схилився й аж застогнав, припавши губами.
Десять днів провалявся в гарячці Світличний. То марив, кличучи Олесіб, Зару, то приходив до тями й просив води. І Іив — не міг напитися: горіло всередині, а голова так боліла, що хотілося зірвати череп. Коли ж трохи полегшало, попросив у хазяйки люстро, довго роздивлявся висушене пропасницею обличчя, велику білу чалму, набинтовану на голові. Тицьнув пальцем те місце, де пекла рана,— витримати можна,— став розмотувати тонке полотно. Господиня кинулась умовляти, щоб не чіпав, поки не заживе.
Федір блиснув зубами:
— Не бійтеся, на мені заживе, як на собаці! — І продовжував розбинтовувати голову.
— Та зачекайте ж, я хоч води підігрію — одпарите! — жалісливо хазяйка.
— Води? Воду підігріти можна, а ще краще, як у вашого чоловіка знайдеться чарка горілки — рану промити.
Знайшлась і горілка. Поколотив її Федір у пляшці і, ех, жалко таке добро переводити! — налив на долоню, хлюпнув на рану. "Ну, тепер заживе!" Майже повну пляшку хазяйці не повернув — поставив у головах:
— Хай побуде отут, може, ще доведеться промити, та й веселіше буде і їй, і мені... А ви, хазяєчко, краще назбирайте павутиння, та ще якби пороху. Є? Хазяїн рушницею бавився?.. Тож принесіть павутиння і пороху, ми її, кляту, так заштукатуримо, що за три дні не лишиться і сліду!
Насипав на долоню порох, павутиння туди ж, поплював, перемішав і, схилившись над люстром, заліпив добре рану: "Отак!" Хазяйка вже підступала із полотниною, але Федір її зупинив: намацав біля потилиці кулю. Катав її сюди-туди, подумки лаяв оберста: "Ну, зажди, німчура! Попадешся до рук, я тобі не таку дірку проб'ю!
— Де хазяїн?
— Надворі он порається.
— Ану покличте, якщо вам не важко!
Зайшов чоловік, віком, може, ровесник Світличному, а на вид — майже дід: так його життя пожувало. Зморщений, висушений, ще й лисиною світить.
— Бритву маєш, хазяїне? Та щось наче є.
— Тягни сюди, будемо діставати гостинця.
— Не можу! — сказав згодом хазяїн і одступився од Федора.— Вибачай, чоловіче, не можу!
— Та який же ти в біса козак! — розсердився Федір.— Ріж, кажу! — нахилив знову голову.
Хазяїн підступився іще раз, погойдав бритвою та й одразу ж опустив.
— Ні, чоловіче, не можу!
— Він же й курки за весь вік не зарізав! — заступилася за чоловіка хазяйка.— Ви його вже не силуйте.