— У поле!
У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. То ж злопам'ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище — ось воно, поряд!
Ніщо так не розповість про історію села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто має очі і вміє дивитися. Про все розповість, розкриє усі таємниці. Як люди жили і як помирали. Хто ходив у багатстві, а кого їли злидні. Кого любили, кого ненавиділи, а до кого були і байдужими. Який рік був щасливий, а який — ні. Про все розповість вічна ця книга, і не шукайте на її сторінках жодного слова неправди.
Кладовище Тарасівни теж вело лік історії. З давніх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рік. відходячи в небуття, лишав по собі зарубки — могили. Коли одну, коли дві, а коли й більше. Он отой жодної не полишив: махнув, лагідний, рукою,— живіть собі всі та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.
Викосило тоді майже половину Тарасівки. Померло б і
більше, аби не Твердохліб. Поділив село навпіл: на тих, що в
колгоспі, і на тих, які лишили колгосп після статті Сталіна
"Запаморочення од успіхів". І хоч гупали на нього кулаком у
районі, що він розбазарює хліб, гупали й погрожували оддати
під суд за шкідництво, Твердохліб врятував од голоду багатьох
колгоспників. Пухнути — пухли, але більшість дожила до нового
врожаю. *
Що ж до індусів, то тут Твердохліб був безжальний. Боротьба є боротьбою, колгосп на чолі з Володимиром — по один бік барикад, а індуси — по другий: зрадили, покинули в найтяжчі хвилини, переметнулися на бік недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодої радянської влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлібом? Затиснув серце в кулак, закам'янів, задушив жаль у зародку:
— Нема для вас хліба!
Просили не хліба: хоч полови, хоч дерті.
— Нема для вас дерті!
Хрести на всіх тих могилах — німі докори Володьчиній совісті. Але що він міг зробити? Що міг удіять, коли сам аж хитавсь од недоїдання постійного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлі груди. Міг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна із комори, міг — та волів краще померти із голоду. "Як усім, так і мені",— ось що живило в той час його непохитність, давало йому право відмітати всі докори. Навіть тоді, коли до сільради зайшов його тесть, батько Марусин.
Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навідатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити,— зробить і це...
А бричка котиться й котиться, і перед Твердохлібовим зором розгортається звичний пейзаж. По ліву руку, утоплена в балці,— витикається деревами та бовдурами Тарасівна: от^к і буде підглядати за головою, куди б не поїхав; по праву ж — у безкінечному мареві розгорнулися лани. Ні деревця, ні хатини — рівнина й рівнина, яка ллється без кінця та без краю.
Хіба що подекуди височіють прадавні могили. Була б Твердо-хлібова сила та воля, він зрівняв би їх та зорав, щоб не напускали бур'янів, а так туляться до них трактористи з своїми вагончиками, та іноді виорюють біля них іржею поїдену зброю: мечі, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, от' гори наносили. Скільки ж то народу збиралось докупи!
Ось і зараз побачив іще здаля Твердохліб усі три трактори, що працювали у нього в колгоспі. Сповзлись під могилу докупи, наче жуки: не інакше, трактористи сіли обідати. Твердохліб міг би спокійно їхати далі: хто-хто, а трактористи його ще не підводили, та зайвий раз перевірити, нагадати, що й над ними є око, не завадить ніколи.
— Завертай до трактористів!
По дорозі кілька разів зіскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мілко орють. Не мілко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобі зупинився!), стрибав на підніжку. Оглядав свіжу та чорну, що не встигла й просохнуть, ріллю: добре хлопці орють! І вже зовсім повеселілий під'їхав до трактористів:
— Хліб та сіль!
— Спасибі!.. Сідайте з нами!
Трактористи сиділи довкола мисок у своїх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя — в мастилі, по чубах тільки й можна було догадатись, хто із них смаглявий, а хто білявий. І причіплювачі, що примостилися поруч, теж не чистіші. Виділяючи їх трактористам у підмогу, Твердохліб наказав: придивляйтеся, хлопці, до машин, пошлю взимку на курси — будете на сталевих кониках їздити... От вони і стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тільки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: "Дядьку, а це для чого? А це навіщо ось крутиться?" — "Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! — сердито тракторист.— Одмотає руку по лікоть — будеш знати, як питати". Але то не біда, що розсердиться,— нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлібові скаржились, що не міг прислати серйозніших, але той лише посміювався: "А ви що: схуднете, як мої хлопці чомусь научаться?" Про себе ж думав: "Будуть свої трактористи, з ними легше і кашу варити. Свій — не чужий, що задер хвоста та й побіг. Тут і хата, і жінка, і діти — далеко не забіжиш. А то тим чортам сто разів поклонися, годи, як панам, а воно іще як не по-його, то й кирпу набік..."
Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно,— зводилися лише тоді, як голова подавав ім руку.
Твердохліб привітався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, більше схожим на підлітка. На сухенькій голівці коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видає: не так уже мало років людині, коли чуприна геть сива.
Знав бригадира ще з початку головування. Із тієї пори, коли для багатьох він іще був просто Володькою. Бригадир же уже й тоді сивий чубчик носив, і був він тоді чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.