Федір побачив кілька неясних, наче розмитих постатей. Сержант диркнув по них з автомата. Світличний, вихопивши наган, теж стрельнув кілька разів і кинувся слідом за бійцями.
Заскочив у якийсь двір, стрибонув через один паркан, через другий, вибіг на іншу вулицю — вужчу, тихішу й спокійнішу, і вже нею побіг на східну околицю. А позаду, підстьобуючи, розгоралася стрілянина.
Отак, розпарений, загубивши десь по дорозі картуз, із наганом у руці, вигнався за місто — на дорогу. Тут коїлося тепер щось неймовірне: наче все місто втікало од німців. Мішанина з людей, коней, підвід, машин — все це бігло, летіло, мчало ускач, матюкалося, кричало, іржало, гуділо, намагалося обігнать одне одного, вирватися хоч на метр... на півметра вперед... І ті, кого обганяли, кричали охрипло: "Братці, візьміть!", а ті, хто обганяв, нічого, здавалося, не чули й не бачили: батожили коней, аж ошмаття летіло. Світличний вибрав вантажну машину, яка пробивалася крізь натовп, безперервно сигналячи, і, все ще тримаючи наган у руці, погнався, учепився за борт. Там було повно' людей, вони одштовхували кожного, хто намагався повиснути на борту, але Федора ніхто не зачепив: чи тому, що тримаз у руці наган, чи дуже ж бо страшне було в нього зараз обличчя...
Машиною їхав недовго: налетіли літаки, з вимотуючим душу виттям стали носитись по;над дорогою, розстрілюючи все живе, що було на ній. Люди; кинулися врозтіч: хто падав сам, а хто й поцілений кулею; кулеметна черга пройшлася по машині, в якій їхав Світличний, машина смикнулася, крутонула праворуч, завалилася в кювет, і всі, хто був у ній,— убиті, поранені, живі — посипалися на землю. А згори знову наростав свист, і рев, і дзвінке кулеметне татакання. Федір, побачивши під дорогою водостічну трубу, що з'єднувала цей і протилежний кювети, поліз у неї. Труба була тісна, Федір ледь протискався, за ним уже хтось повз. Світличний протискався все далі, йому чомусь здавалося, що по той бік дороги немає ні літаків, ні стрілянини, ні оцієї божевільної війни, він намагався якомога швидше добратися до кінця труби, як світлий отвір раптом погас, стало зовсім темно, і Федір зрозумів, що то хтось повзе йому назустріч. І тут Федором оволодів страх, більший навіть, ніж тоді, коли він лежав у воронці, під бомбами: йому здалося, що він уже так і не вибереться з оцієї проклятої труби,— застряне навіки. Він закричав страшно: "Назад!.. Стрілятиму!.." — і, мабуть, таки й стрельнув би, бо вже не володів собою, аби отой, що ліз йому назустріч, не поповз перелякано назад. Звиваючись усім тілом, обдираючи лікті й боки, Світличний вибравсь на той бік дороги...
Кілометрів за вісім, біля невеликого містка, їх зустрічав уже наш заслон: ріденький ланцюжок бійців у кашкетах артилеристів. Бійців тих не набралася б і жменька, але тим рішучішим був їхній командир у званні капітана. З пістолетом у руці, охриплий і лютий, стояв посеред дороги й кричав:
— Назад! Застрелю!.. Назад!..
За місток пропускали тільки жінок, дітей та поранених. Чоловіків же, незалежно від того, військові вони чи цивільні, озброєні чи ні, затримували всіх до одного. Коли їх назбиралося кількасот, а дорога спорожніла, мовби її вимели, капітан наказав шикуватися в чотири ряди. Військові й цивільні шикувалися, і незабаром довга шеренга людей завмерла перед капітаном.
Це було дивовижне, не бачене, мабуть, ще з часів громадянської, військо. Тут стояли артилеристи, піхотинці, зв'язківці, міліціонери й працівники радянських установ — усі, кому пощастило вирватися з міста. Озброєні гвинтівками, наганами, пістолетами, а то й зовсім без зброї, вони слухали капітана, який пояснював, для чого їх зібрали. Погляди в одних ставали похмурі й стривожені, а в інших зовсім уже відчайдушні.
Капітан сказав, що вони мають затримати ворога, поки підійдуть реіулярні частини. До того ж часу, щоб там не було, жоден, чуєте — жоден! — не покине оборони. Про те вже подбає він — капітан.
— Ти нас не лякай, капітане,— не витримав Світличний.— Ми воювали, коли ти ще під стіл пішки не ходив.
Капітан пильно подивився на Світличного, мов хотів його запам'ятати, а молоде обличчя стало ще суворішим.
— Я не лякаю,— сказав він, дивлячись на Світличного.— Я тільки попереджаю: хто самовільно покине окопи, того розстріляю! А тепер слухайте: фашистська Німеччина рушила на нас війною. Годину тому по радіо оголосили. Фашисти напали на нас раптово, без попередження, і наш обов'язок — розгромити знахабнілого ворога!
— А чим громити — кулаками?
— Зброю незабаром підвезуть: послали машини. Поки окопаєтеся — будуть і гвинтівки, й гранати. Наше завдання: затримати ворога до підходу регулярних частин. Командирів прошу вийти із строю. Вийдіть і ви! — до Світличного.
Так Світличний у перший же день війни став командиром взводу. Сам же власною волею й наданим йому правом призначив собі помічника, чотирьох командирів відділень. Вибирав міліціонерів, ці хоч зброю вміють тримати в руках; одвів їх потім набік, помахав перед їхніми носами міцним кулаком:
— Глядіть мені: хоч один побіжить — з вас питатиму! Ясно?
— Ясно! — гаркнули міліціонери, а Світличний, посмикуючи вусами, иевдоволено пройшовся перед глибоко цивільним військом своїм:
— Взвод, слухай мою команду: до он того лісу бігом арш! Там, під самим лісом, на правому фланзі, і мав тримати
оборону Світличний.
Капітан не збрехав: за годину появилися машини із зброєю і боєприпасами. І, що найголовніше, не забули навіть лопати. Повеселілий Федір наказав рити неглибокі окопчики, щоб можна було лише лягти, бо копати глибокі, повного профілю — до вечора не впораються. Ходив поміж своїм необмундированим військом, погукував, щоб ворушилися, не дрімали на сонечку, бо дехто вже й не вірив, що ворог з'явиться. На кордоні все ще гриміло, отже, там і досі точиться бій, тож німецькі регулярні частини аж ніяк не могли прорватися до їхнього міста. Скорше це був десант, висаджений спеціально для того, щоб посіяти паніку. Десант той, зробивши своє, мабуть, давно уже щез або ж його розгромили, а вони довбають отут землю, як дурні. ♦Треба вертати назад",— говорили одні, найзапальніші та рішучіші. В очах їхніх одсвічували вже телефони, що позалишалися в кабінетах і по яких оце зараз додзвонюється вище начальство. "Ні, не назад, а вперед!" — заперечували обережніші й раїли добиратися до Ковеля, а звідти вже в Луцьк — за вказівками. І чим довше тривала дискусія, тим млявіше ворушились лопати: розморені спекою, приколисані спокоєм, люди охоче вірили, що то таки справді був десант, а не ворожі регулярні війська.