— А ти?
— Ляжу і я. Ось тільки обійду табір та й буду лягати. А ти не жди мене, спи.
Повернувся за півгодини. Тихенько роззувсь, роздягнувся, примостив пістолет під подушку, поліз під ряднину. Випростався натомленим тілом, зітхнув. Дружина ворухнулася, повернулась до нього, поклала йому на груди м'яку теплу руку:
— 'Ги й досі не спиш? — здивувався: у самого, як тільки ліг, почали злипатись повіки.
— Як вони гудуть та й гудуть,-^ поскаржилась Маруся.— І ікс наче над головою. І
— Л ти не прислухайся.
Маруся ще ближче підсунулась до чоловіка:
— Володю, що воно буде?
— Нічого не буде! — відповів трохи сердито: тут спати х< )чсться, а їй припекло з розмовами! — Ось зупинимо фашистів, пдженемо та й вернемось додому. Давай уже спи! — Провів долонею по обличчю дружини, і долоня враз стала мокрою.
— Плачеш?
Дружина схлипнула не криючись. Тулилася щосили до нього, німо тремтіла.
— Та що з тобою?
— За тебе боюся, Володю. Як лишилася наодинці з дітьми, як надумалась...
— За мене? Найшла за кого боятися! Краще спи, а то х.івтра вставати вдосвіта.
Обійняв дружину за плечі, приласкав, приголубив, і вона, заспокоївшись трохи, заснула. Невдовзі заснув і Твердохліб.
Над табором м'яко погойдувалася тиша. Лише з темного неба тривожно доносився гул літаків. Заблукані поміж мільярдів зірок, вони, здавалося, були приречені літати там вічно: в чорній крижаній порожнечі, одірвані назавжди од землі. І стогнати, пробиваючись гулом у зоряній безвісті. А коли долітали до табору і були вже над головами поснулих людей, тоскний той гул ставав одразу ж зраділо-прискореним, хижим і жадібним.
Та ніхто не дослухався зараз до того гудіння. Тарасівці, дорослі й малі, спали як мертві, спав навіть сторож, примостившись під копицею сіна, яку мав оберігати й од якої — знав це напевне — завтра не лишиться й сліду.
Не спав лише комірник.
Розмова зі сторожем не минула для нього безслідно. Він хоча й кричав найголосніше од усіх: *Що ти, дядьку, мелеш! Які там німці можуть бути під Полтавою!" — але повірив у ту чутку одразу. Він тому й кричав, що повірив, і боявся, щоб про це не здогадалися односельці.
Ще в Тарасівці, коли Твердохліб об'явив евакуацію, довго вагався: їхати чи не їхати. Не те що не вірив у прихід ворога — у цьому не мав найменшого сумніву! Особливо коли довідався, що фашисти перейшли Дніпро. Хоч десь у душі, поруч з думкою про неминучу окупацію, ворушилася надія, що, може ж таки,
— То, може, таки передумаєте та всіх заберете?
— Не можу. Зрозумійте, не можу!
— Нам ніщо не потрібне — тільки розписка,— продовжував умовляти Твердохліб.
— Та зрозумійте ж, голубчику, що в мене поранені! Люди гинуть, а ви із своєю худобою...
— Ладно, давайте розписку,— здався нарешті Твердохліб. І вже до Пекельного: — Корнію! Підеш ось із ними, відбереш п'ять свиней. Які найбільше пристали.
— З поросятами? — зрадів невидимий Корній: дрімав під копицею — так ухоркався, що не хотів і вечеряти.
— Я тобі дам — з поросятами! Свиноматок не чіпати.
— Дак вони ж найдужче пристали! — Корній розчаровано.
— Я що сказав!
Корній неохоче звівся, завдав на плече важку гусятницю:
— Пішли, чи що? Військові рушили за Корнієм.
— Сідайте вечеряти,— запросив Твердохліба комірник.— А то мотаєтесь, мотаєтесь, все про нас та про нас, а щоб про себе, то й ні.
— Не хочу.
Йому й справді було не до їжі: не знав, що робити зі свиньми. Сьогодні ледь догнали сюди, а що буде завтра? До того ж начальник польового шпиталю, якому він пробував усучити всю свиноту, пораїв особливо не затримуватись:
— Якщо зможете, то сьогодні й рушайте.
І Твердохліб уже роздумував, чи не рушити одразу далі. Він, може, так і зробив би, коли б не свині. Розбіжаться, розкотяться — спробуй уночі їх збирати!
♦Рушимо, як тільки стане світати!"
Сказав *на добраніч" та й пішов до свого воза, де була дружина й діти.
Дружина послалась коло воза — діти вже спали.
— Вечеряли? — втомлено запитав Твердохліб.
— Та ледь нагодувала,— відповіла Маруся.— Ложку од рота одірве і засина. Сідай хоч поїж.
— Я вже повечеряв,— збрехав Твердохліб.— Лягай спати.
— А ти?
— Ляжу і я. Ось тільки обійду табір та й буду лягати. А ти не жди мене, спи.
Повернувся за півгодини. Тихенько роззувсь, роздягнувся, примостив пістолет під подушку, поліз під ряднину. Випростався натомленим тілом, зітхнув. Дружина ворухнулася, повернулась до нього, поклала йому на груди м'яку теплу руку:
— Ти й досі не спиш? — здивувався: у самого, як тільки ліг, почали злипатись повіки.
— Як вони гудуть та й гудуть,— поскаржилась Маруся.— І мес паче над головою. І
— Л ти не прислухайся.
Маруся ще ближче підсунулась до чоловіка:
— Володю, що воно буде?
— Нічого не буде! — відповів трохи сердито: тут спати х( )чсться, а їй припекло з розмовами! — Ось зупинимо фашистів, одженемо та й вернемось додому. Давай уже спи! — Провів долонею по обличчю дружини, і долоня враз стала мокрою.
— Плачеш?
Дружина схлипнула не криючись. Тулилася щосили до нього, німо тремтіла.
— Та що з тобою?
— За тебе боюся, Володю. Як лишилася наодинці з дітьми, и к надумалась...
— За мене? Найшла за кого боятися! Краще спи, а то илвтра вставати вдосвіта.
Обійняв дружину за плечі, приласкав, приголубив, і вона, :іаспокоївшись трохи, заснула. Невдовзі заснув і Твердохліб.
Над табором м'яко погойдувалася тиша. Лише з темного неба тривожно доносився гул літаків. Заблукані поміж мільярдів :"ірок, вони, здавалося, були приречені літати там вічно: в чорній крижаній порожнечі, одірвані назавжди од землі. І стогнати, пробиваючись гулом у зоряній безвісті. А коли долітали до табору і були вже над головами поснулих людей, тоскний той гул ставав одразу ж зраділо-прискореним, хижим і жадібним.
Та ніхто не дослухався зараз до того гудіння. Тарасівці, дорослі й малі, спали як мертві, спав навіть сторож, примостившись під копицею сіна, яку мав оберігати й од якої — знав це напевне — завтра не лишиться й сліду.
Не спав лише комірник.
Розмова зі сторожем не минула для нього безслідно. Він хоча й кричав найголосніше од усіх: *Що ти, дядьку, мелеш! Які там німці можуть бути під Полтавою!" — але повірив у ту чутку одразу. Він тому й кричав, що повірив, і боявся, щоб про це не здогадалися односельці.