В ту ж ніч розвезли по дворах хліб. Рипіли тихо підводи, стримано стукали пужална у вікна:
— Хазяїне, виглянь на хвилинку!
Хто розумів — одразу кивав головою: валіть, хлопці, прямо
на землю, сам йому раду дам, а-хто спросоння довго не міг
розшолопати, для чого отакий • подарунок. А розкумекавши
нарешті, питав: і
— Усім так розвозять?
Відповідали, що не всім — тільки довіреним. Хоч розвозили — не минали майже жодної хати. До цього вже хитрий комірник додумався. Фашисти обов'язково дізнаються, що хліб розвозили. То як усім: всіх і почне трусити. А як пустити чутку, що тільки довіреним, хай тоді ламає голову, кому завезли, а кому — ні!
Всю ніч по селі стукотіли заступи, шурхотіла земля. Згорблені тіні нипали то туди, то сюди, щось тягли, щось засипали, щось накривали й притоптували. Хто в саду, від яблунею або грушею, хто у сараї, у клуні, а то навіть і в сінях. Засиплеться, втрамбується, замажеться глиною — лишиться тільки чекати, щоб швидше висохло. Бо не доведи Господи принесе язикату сусідку!
"І чого це Одарці припекло в сінях долівку мазати? Ні в одній хаті, ні в другій, а тільки в сінях?"
То ж яка здогадливіша, мазала за одним разом і в хаті. Як на Великдень.
Микола Васильович теж не склепив сю ніч очей: копав у дворі яму. Широку, глибоку: взяв же дві тонни зерна! Аж комірник занепокоївся:
— Не багато?
— Управлюсь.
— Я на предмет того, що як знайдуть.
— А то вже моя голова хай болить.
Перш ніж братися за лопату, виміряв двір уздовж і впоперек Хлів і комору відкинув одразу: туди насамперед полізуть шукати. В сад теж навідаються. Ходив, ходив, прикидав і так, і сяк та й вирішив, що кращого місця, як біля воріт, не знайти. Кожен, хто не припреться, обов'язково далі проскакуватиме.
Поставив Данилівну на чатах, заходився коло ями. Виміряв чотири кроки уздовж, три — впоперек, зняв обережно верхній шар із шпоришем: як загорне та втрамбує як слід, тим же шпоришем і прикриє. А зайву всю землю по городу розсипле. Тому її й не швиргав куди попало, а сипав на ряднину.
Провозилися майже до світанку. Зате вранці, як покликав, Тетяну та спитав: "Ану, Олексіївно, чи помітите?" — та могла б заприсягтися, що тут і не пахне ямою. Так чисто, незаймано зеленів при самих воротях спориш.
Тетяна вже знала, що ні Васильович, ні Данилівна не збираются рушати із села. ІІриходько, може, ще б і поїхав, аби не дружина. Як почула про евакуацію, ходила, мов прибита: за що не візьметься — все з рук валиться. Прийшла од корови — вся у сльозах:
— Так дивиться на мене, так дивиться, тільки й того, що слова не скаже!
— Ви її залишаєте? — поцікавилась Тетяна.
— Та куди ж її гнати, як вона ось-ось теля приведе! Журилася, журилася, а потім підійшла до чоловіка:
— Старий, що я тобі скажу, я не поїду. Ти вже їдь, як надумався, а я не поїду.
— Отуди к бісу! А як німці прийдуть?
— То вже що людям, те й мені.
— Бачили, яка мудра? — повернувся Васильович до Тетяни.— А те, що бригадир, ти подумала?
— Та я ж тебе не тримаю. Ти собі їдь, а я біля Лиски залишуся.
— А як тебе за мене спитають?
— Та хто там мене, дурну бабу, питатиме!
— Бач як розсудила! — бурчав Васильович.— А підводу куди дівати? Нащо мені тепер та підвода?
Мовчить винувато Данилівна.
— От спробуйте, Олексіївно, з такою пожити! То кричала, щоб їхати, а це вже — не їдь.
— Та хіба я кричала? — всміхнулась Данилівна.
— Бачите, ще й насміхається!
Данилівна вже й примовчала. Лише трохи згодом спитала:
— То тебе збирати, старий?
— Нікуди я не поїду! Тетяна спитала Данилівну:
— І вам не страшно лишатися?
— Одній було б лячно. А удвох — чого нам боятися? Що людям — те й нам...
— А як німці Васильовича арештують? За те, що був бригадиром?
— Та хіба ж він один — бригадир? А потім що я вам скажу, Олексіївно: як не мотайся, а од своєї долі все одно не втечеш. Хоч на край світу забийся. Ото кому що на роду написано, так воно й станеться.
Тетяна аж позаздрила Данилівні: щаслива людина! Сама ж розумом кидала: їхати чи лишатися? А що буде, якби вона й справді залишилась?.. Після того як фашистів проженуть та наші повернуться?
Ні, краще їхати! і
і 3 Тарасівки виїжджали валкою. Попереду підводи з засмученими дядьками, з заплаканою жінотою, з коровами, припнутими до задків, з собаками, що кожен біг коло свого воза. Одразу ж за підводами — табун коней, їх женуть конюхи на чолі з Ганжею. Під ними всіма — племінні жеребці. Застояна кров так і грає, і кожен ледь справляється з очманілими од простору та волі тваринами. Особливо розігрався золотистий красень Орлик під Ганжею, схрапує, вигина набік шию, намагається укусити вершника за коліна. Поза кіньми — колгоспна череда, її женуть підлітки, які разом з батьками полишали Тарасівку. За коровами суцільним верескливим гуртом сунуть одгодовані свині. І старший над ними, все і всіх проклинаючи, Пекельний Корній зі своєю гусятницею. Важка гусятниця, обв'язана мотузком за приклад і за дуло, протитанковою гарматою висить за плечима, а в руках у Корнія так і ходить батіг свині не хочуть іти, намагаються лягати на дорозі, вищать, мов недорізані. І, покриваючи той виск божевільний, осатанілий голос Корнія:
— А чучу, щоб ви виздихали!
Та найбільше мороки з поросними свиноматками нової, англійської породи. Дістали їх десять у сороковому, за великі гроші дістали. Твердохлб наказав Пекельному пильнувати їх, як власних дітей. А де ж їх у біса впильнуєш, як кожна, мов на біду, привела напровесні по десять-дванадцять — чорт їх і зна по скільканадцять поросят! Котяться тепер ті поросята, як горох, по дорозі, розбігаються. В Пекельного аж у очах миготить. А породисті їхні матінки — за ними вслід. І свистить Корніїв батіг, полосуючи свинячі спини, й аж до неба піднімається свинячий болісний виск
— Та чучу, будьте ви прокляті!
В Хоролівку в'їхали в безконечному потокові біженців. Проїжджаючи мимо завулка, де була її хата, Тетяна ледь утрималася, щоб не скочити з воза та не забігти туди на хвилинку: так защеміло її серце. І добре, що не зіскочила: затиснена з усіх боків возами, що невпинно рухались, підвода не могла б зупинитися, почекати на неї.
Одному тільки Твердохлібові й пощастило вирватися із суцільного потоку: розвернув бричку, погнав до райкому. Мав будь-що здати якщо не всю худобу, то хоча б свиней.