| Це вже Путько. В зв'язку із війною поголив голову. Дивиться строго, вимогливо: хоч ти мені й "синок", але час тепер знаєш який?.. То ж то й воно!..
— Дозвольте подумати? — тихіше уже Твердохліб.
' — Подумайте,— секретар.— От вам папір, олівець, сідайте ЇЙ пишіть...
Одійшов Твердохліб в кінець довгого столу, за яким засідали члени бюро, замислився: кого писати? Нешерета?.. Можна було б і Нешерета: голова ж сільради, комуніст, кому ж іще й бути в партизанському загоні!.. Але одна справа — в мирний час, а інша — у воєнний... Хіба можна поручитися, що Нешерет воюватиме як слід, коли він і власної тіні боїться?.. Ні, дядькові Петрові вже краще кудись на Урал, хай там помагає кувати перемогу...
Свого першого заступника теж, повагавшись, одкинув. Тиждень тому вписав би, а зараз не міг. Не міг поручитися за нього партійним квитком після однієї розмови! В конторі, пізно увечері, коли залишилися вдвох.
"Що ж воно коїться, Володимире Васильовичу: одступають та й одступають на заздалегідь підготовлені позиції?.. А коли нарешті зупиняться?.. За Уралом?.."
"Ти мені кинь! — визвірився тоді на нього Твердохліб.— Звідки ворожу цю плітку узяв?"
І хоч заступник потім клявся-божився, що то просто так про Урал ляпнув, не подумавши, Твердохліб все одно не запише його до списку.
Комірника можна було, комірник по-справжньому йому відданий: кожне слово його стереже, але й за комірником немало гріхів водилося. І хтозна, як він себе поведе в скрутну хвилину...
Хіба що Колядка?.. Директора школи і теж комуніста?.. А історія з отим заарештованим учителем?.. Записали ж йому тоді сувору догану за притуплену класову пильність... Ні. не можна й Колядка!
Бригадира згадав, не Миколу Приходька, а іншого. Цього можна було б записати, в цього анкета чиста, і правильну лінію веде, так дуже ж до своїх родичів прихильний! А в партизанському загоні про родичів забудь, бо на те й боротьба: жорстока, нещадна...
І бригадира одкинув.
Іще подумав про Ганжу. От кого б у партизани! Учасник же громадянської, голова комнезаму, радянську владу, можна сказати, за пазухою коло серця носив... Носив... Ото ж то й воно, що носив... А в тридцятому році взяв і схибив... То де гарантія, що не схибить і зараз?..
Так і не записав нікого до списку.
— Написали? — врешті спитав секретар.
— Не написав,— глухо Твердохліб. Про свої сумніви говорити не став — сказав інше: — Подумати треба, порадитись — це ж не на весілля!
Секретар глянув невдоволено. Зате Путько Твердохліба під захист узяв: одразу видно, що в "синка" висока класова пильність. Тут крізь десяток сит просіювати треба, щоб непевний елемент в наші ряди не затесався, або ще гірше: фашистський лазутчик.
Прокурор теж підтримав Путька. Не згодився з ними лише начальник міліції. Молодий, нещодавно призначений, і вдачі, видать, запальної. Як так перебирать та роздумувати, то дочекаємося, що партизанський загін німці нам формуватимуть! Ви що, зведень не читаєте?..
— Читаємо,— примружив очі Путько.— Тільки не панікуєм, як дехто...— І, повернувшись до першого, який мовчки слухав суперечку: — Моя думка така: краще зовсім загону не мати, аніж хоч одного сумнівного елемента до того загону зарахувати!
— А директива? — нагадав секретар.
— А я що, супроти директиви? — аж розсердивсь Путько.— Я за всі директиви обома руками... Тільки я проти того, щоб допускати в партизанський загін будущих шпигунів та зрадників.
— Гаразд ми до цього питання повернемось,— відповів секретар.— А ви, товаришу Твердохліб, все ж подумайте: кого зможете рекомендувати в партизанський загін.
— Добре, подумаю,— прощаючись, пообіцяв Твердохліб, хоч наперед уже знав, що нікого не зможе порекомендувати.
Одразу ж за Хоролівкою, як тільки піднявся на горб, прослались лани. Хліба майже скрізь скошені, поля всіяні копами й полукіпками, де-не-де височіють уже й скирти А он там висить хмарою курява, лунає гул молотарки. Працюють переважно жінки й підлітки, чоловіків майже не видно, хіба що біля барабана молотарки. Та й то як не голова лиса, то борода сива. Війна ж
І вперше з тривогою подумав Твердохліб, що війна може прийти і сюди, а він, чесно кажучи, не був до цього готовий.
Досі надіявся, та що там надіявся — був переконаний твердо, що наступ фашистський не триватиме довго. Спершу всім твердив, що німці далі старих наших кордонів не дійдуть, там і захряснуть; коли ж гітлерівці прорвалися через старий кордон і в зведеннях став згадуватися Житомирський напрям та запеклі бої під Одесою, Твердохліб усі надії поклав на Дніпро, їздив же на республіканську нараду до Києва, і в очах його досі довжелезний міст через річку, і як він дивився у вікно вагона, вражений могутнім розливом ріки, водяним безмежжям Дніпра. Та жодній у світі техніці не подолати такої перепони!
А тепер виходило, що може і подолати.
І чим довше роздумував Твердохліб, тим неспокійніше, тривожніше ставало на душі. Досі звичний ритм життя ламався, насувалося щось нещадне та невблаганне, і він ще не знав, що мав робити. "Піду в партизанський загін,— подумав нарешті.— Все за димом пущу й піду!"
Недалеко от Тарасівки зупинився: почувся якийсь ніби гул. "Літаки?" Але літаків не було видно, як не вдивлявся у небо, гул же докочувався із-за обрію, і Твердохліб, звівшись на бричці, повернув туди голову. Там гуло й гриміло то тихіше, то дужче, і весь довколишній степ, з його стернями і стогами, копами й полукіпками, з хуторами і селами, враз мов укрився холодною тінню. "Оце воно й починається!" — подумав Твердохліб. Опустився в бричку, погнав щодуху коня.
Біля контори товпилися стривожені люди. Тут були й комірник, і Твердохлібів заступник, і бухгалтер з рахівником. Всі вони стояли, повернувшись до заходу, і прислухалися, як прислухався щойно Твердохліб, і обличчя у всіх були бліді і напружені.
— Володимире Васильовичу, чули? — запитав розгублено заступник, як тільки бричка зупинилася.
Твердохліб нічого не відповів. Злізав не поспішаючи, з перебільшеним спокоєм, бо всі дивилися на нього, дивилися так, наче од нього залежала гримітиме й далі на заході чи затихне. Зліз, підібраний і строгий, повів по присутніх суворими очима: