На сьому добу їх привели туди ж, звідки вони тиждень тому і вирушили: до того самого лісу. Тільки тепер їх не повели у ліс (там стояли гармати), а розвели побатальйонно, поротно, повзводно по лівому березі Дністра та й наказали окопуватись.
— Нащо окопуватися? — сичав Вано, швиргаючи люто землю на бруствер. Він теж дуже схуд, видовжене обличчя його аж почорніло, тоненькі вусики сердито посіпувалися над потрісканими од спеки губами.— Хто сказав окопатись? Де фашисти, а де ми!"
Андрій перелякано цитькав на нього, щоб не почув помкомвзводу, а сам теж дивувався: навіщо їх привели сюди — за десятки кілометрів од далекого фронту. Він, як і більшість бійців, був переконаний, що ворога нізащо не пропустять сюди, до Дністра, але наказ є наказ, його треба виконувати, а не обговорювати. Тож Андрій протягом дня старанно заривався у землю, а праворуч і ліворуч од нього і по всьому березі, що круто обривався до води, то витикалися, то щезали стрижені голови, зблискувало залізо, вилітали шматки білої глини: півторамісячне "сидіння на дотах" стало доброю школою.
Полк до вечора й окопався. Уздовж річки, скільки бачило око, звивалися глибокі траншеї, округлі окопи зі старанно викладеними брустверами, з бійницями, прорубаними в глині.
І вже в тих бійницях ЛЯГЛИ перші гвинтівки, у нішах стали рядками гранати, а ще нижче — скатки, речові мішки, протигази.
Андрійко теж виставив на брусвері кулемет, приклався, поводив сюди-туди довгим стволом,: стріляти буде зручно. Тепер хай тільки поткнуться.
Чекали німців п':ггь діб. Бійці аж пухли од сну, ворушилися сонними мухами по траншеях, а вдень, пороздягавшись до пояса, смажилися на сонці. Вважалося, що вивчають матеріальну частину гвинтівок та кулеметів, але все було сто разів вивчено, кожен із зав'язаними очима міг би розібрати й скласти гвинтівку, тож розмовляли здебільшого про речі далекі, зовсім не причетні до військових занять.
Жвавішали тільки тоді, коли підходив замполіт: цей обов'язково принесе якусь свіжу новину про події на фронті. Замполіт лише цієї весни закінчив полкову школу, він був усього на рік старший од Вано та Андрія і мав таке ж юне, що не знало ще бритви, обличчя, але в петлицях блищало аж по чотири трикутники, на рукавах нашито по зірці. Отже, він мав знати набагато більше, ніж боєць. До того ж на голові у нього кашкет, а не пілотка, а поверх гімнастерки — нова портупея.
Замполіт про що говорив, а про що і промовчував, і промовчування оте було красномовніше слів. З розмови з ним бійці виносили одне: наші війська б'ють ворога —на всіх напрямках, а якщо фашистам де й пощастило перейти кордон, то ненадовго.
Бійці охоче слухали замполіта, вони просто п'яніли од його слів. І знову нетерпеливі запитання: чому ж їх тримають отут, в не потрібних нікому окопах? На те у замполіта була одна відповідь:
— Так треба.
Наступного листа — його отримала Тетяна — Андрійко написав третього дня, коли відпочив та відіспався. А ще через два дні на протилежному лісистому березі появилися німці.
Почалося все з того, що з самого ранку над ними став кружляти дивовижний літак Наче два літаки взяли та й стулились докупи — з двома фюзеляжами. Пізніше літак прозвуть "рамою", або "старшиною" за здатність хвилина в хвилину появлятися над нашими окопами. Над траншеями знялася рясна стрілянина: били з кулеметів, стріляли з гвинтівок, навіть з пістолетів. Сотні, тисячі куль летіли угору, а клята машина й не думала падати. Літала, хоча б тобі що: навіть не звернула убік, наче не по ній і стріляли. І коли літак, накружлявшись досхочу, полетів геть, над оповитими пороховим димом траншеями то тут, то там нервово ляскав постріл, а вслід лунало сердите: "Одставить!" Бійці, розчаровані, довго дивилися в той бік, куди зник літак, перемовлялися голосно й збуджено.
Потім по траншеях прокотилася чутка, що ворог уже на тому березі. Забігали, заметушилися знервовані командири, наказуючи, щоб ніхто не витикався з окопів, бійці припали до гвинтівок і кулеметів. Та ворог не давав про себе знати жодним рухом: причаївся в густому лісі, що збігав аж до берега.
"Рама" літала і другого, і третього дня. Методично й спокійно, мов по ній і не стріляли, лише одного разу, коли їй, мабуть, таки допекли, вильнула роздвоєним корпусом, висипала низку важких чорних краплин. Краплини з вищанням понеслися донизу, і не встигли бійці роздивитися, що то таке, як раз за разом ударили вибухи.
Андрій не встиг навіть злякатися. Його штовхнуло в груди, ударило об стінку, порснуло груддям по шолому. Коли він отямився, "рама" вже зникла, а вподовж траншей ламаним ланцюжком куріли неглибокі ямки. Аж тоді Андрій зрозумів, що то були бомби. З гострою цікавістю роздивлявся він паруючі рудуватті вирви, принюхувався до незнайомого досі канудно-солодкого, гіркуватого запаху. Але страху так і не відчував, бо ж ті бомби ніяк не в'язалися в його уяві зі смертю, тим більше що ніхто з бійців не постраждав.
Із страхом він познайомився пізніше, другого дня, о п'ятій ранку, коли на протилежному березі раптом замиготіло, забухкотіло і з блідого неба густо посипалися снаряди та міни.
За якусь мить досі спокійний, дрімотливий ранок щез у смертоносному вихорі вибухів, витті снарядів та мін, хурчанні осколків. Пилюка стала стіною понад траншеями, задвиготіла, затрусилася земля, бійці, задихаючись од ядушного диму, щосили притискалися до стінок окопів. Здавалося: ще мить, ще хвилина — і берег не витримає, обвалиться в річку.
А міни, снаряди падали: в гуркіт, у ревище, в стогін. Це вже був не обстріл, а якась вакханалія вогню, диму і вибухів, у якій не було місця живому. Оглушені, приголомшені, Вано й Андрій забилися аж на дно окопу, позалазили головами в шоломи і лише здригалися, коли особливо близько лунав оглушливий вибух. Тугі гарячі хвилі вільно гуляли траншеями, у вухах дзвеніло, гриміло, вищало, в заціпленому мозку — жодної думки, окрім гарячої, як сама кров, молитви: "Тільки не в мене! Тільки не в мене!.."
Вони отак і просиділи б на дні напівзасипаного окопу заціпенілі, аби не помкомвзводу: охриплий, страшний, він ускочив до них в окоп, стусонув одного, другого. Він щось кричав, люто роздираючи рота,і але вони нічого не чули, оглушені, все ще сиділи на дні рятівного окопу, дивлячись перелякано знизу вверх на помкомвзводу. Тоді він ухопив Андрія за петельки, підняв його на ноги, повернув обличчям до кулемета і проревів у самісіньке вухо: