Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз він говорить чи з насмішечкою. Нещодавно в одного лектора з області, що про комунізм читав, як спитав привселюдна "Чи усі тоді, як оце ви, у підштаниках ходитимуть?"
— той попосгукав кулаком по трибуні, поки сміх пригасив!
Вже у Хоролівці, коли затрусилися по нерівній бруківці, сказав Тетяні Протасій:
— Ви самі на базар не ходіть. Я коней поставлю та вас і прилаштую.
І, спасибі йому, прилаштував. Коли б не він, тулитися б Тетяні десь у заднім ряду. А Протасій попер наперед. Ту посунув, того одіпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м'ясо і сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: "Отут і торгуйте!"
— мов був найголовнішим на базарі начальником.
Тетяна торгувала допізна. М'ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обіду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарешті розбитна молодиця, яка стояла поряд ("Дамочки, ось у мене беріть! У мене найсмачніше!.. Дядю, ось сало: ниткою різати будете!")... розбитна та міщаночка сказала Тетяні, що вона забере її сало, якщо та поступиться трохи ціною.
— Треба ж і мені копійку яку заробити.
Тетяні і жалко втрачати на салі, але ж не стояти кілька днів за прилавком. І так намагалася триматися в тіні, щоб хто із знайомих, особливо з учителів, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.
— Та ви не переживайте: я вам і гроші гарні даю,— цокотіла міщаночка.— Ви більше проїсте, поки спродаєтеся.
Гроші, однак, одразу не дала: пообіцяла розплатитися вдома. І Світлична, зваливши важкий мішок на плечі, пішла вслід за міщаночкою.
— Я тутечки недалечко й живу.
Завівши Тетяну до хати, молодиця полізла за божницю, дістала невелику шкатулку. Виймала гроші, новенькі, мов щойно із банку, рахувала уголос.
— Оце вам усі до копієчки.
— Новенькі які,— дивувалася, перераховуючи, Тетяна.
— А я пом'яту й не держатиму в хаті. Як яка заведеться, так одразу й обміняю... Ви й додому одразу?
— Ні, мені треба ще в магазин...
Молодиця сказала, що й вона піде разом з Тетяною: їй теж треба дещо купити.
Обійшли всі крамниці — так нічого й не купили. Тоді молодиця сказала, що Тетяні треба лишатися на ніч: на ранок обов'язково крам завозять.
Кажуть, боти резинові й матерія буде. То ще з вечора чергу треба займати.
Тетяна подумала-подумала та й вирішила залишитись. Боти їй он як потрібні, та й матерії треба набрати. Івасеві на штани. Бо пошила з старої спідниці — враз дірки на колінах. А з нового воно довше й носитиметься.
Збігала на базар, діждалась Протасія. Сказала, щоб їхав, її не чекав, та щоб передав, що вона повернеться завтра в обід якраз встигне на другу зміну. Купила ще хлопцям дві пари вовняних шкарпеток.
Поки Тетяна ходила на базар, міщаночка зібрала на стіл. Поставила борщ, поклала білу та пишну паляницю, ще й наливку тернову — солодку, аж губи злипаються. Од наливки, од ситої їжі стала брати дрімота. З усіх сил трималась Тетяна, щоб не заплющити очі, а молодиця все допитувалась, хто вона, та хто в неї чоловік, та скількох має дітей.
— І в мене двоє синів! Один уже в інституті, а другий у армії... Живемо, слава Богу, непогано, тільки б війни не було!..
А згодом, вирушаючи в чергу, повчала Тетяну:
— Ви ж мене тримайтесь. А то, чого доброго попадетесь міліції.
— Міліції? — аж зупинилася Тетяна.
— Атож... Спекулянток ганяють... А яка я, скажіть мені, спекулянтка, як за кілька метрів матерії всю ніч дрижаки ловлю?.. Спекулянти оті, що з-під прилавків гребуть... Та ви не бійтесь — мене тільки тримайтеся!..
Тетяна, однак, вже й не рада, що зв'язалася з розбитною оцією молодицею. Упіймають — страшно й подумати, що тоді буде.
— Та ходімо ж хутчій! — квапила її молодиця.— А то чергу взіваємо!
Підійшли до магазину. Колись в оцій помпезній споруді з пузатими по фронтону колонами, з товстощокими амурами торгували відомі на всю Хоролівку купці Онищенки. Під час громадянської купці втекли за кордон, а будинок деякий час стояв пусткою. Під час непу його" орендував якийсь червоний купець. Закрили неп — приплішили й червоного купця: будинок перейшов до рук вже державної торгівлі. І нині під столітніми, з товстелезних дубових дощок дверима магазину збувалися блакитні сни купців Онищенків: збиралися такі черги, такі стовпища зголоднілого за крамом люду, що ешелонами завозь — розметуть, не залишать і клаптя!
Хоча й чергою, власне, важко було назвати оте, що побачила Тетяна. В непевних ще сутінках коливалося щось аморфне й невиразне; воно то збиралось докупи, то враз розсипалося на окремі групки і постаті, що намагалися якомога менше западати в око: зливалися з стінами, заповзали в шпарини. Тоді годі було допитатися, хто перший, а хто крайній, і коли б Тетяна прийшла сама, то й до ранку не довідалася б, за ким має стояти. Молодиця ж підбігла до однієї постаті, до другої, про щось таємниче пошепотіла з ними і одразу ж повідомила Тетяну, що вони зайняли чергу за якоюсь Басанихою.
Всю ніч протовклися біля крамниці. Разів зо два лунало застережне: "Міліція!" — і черга миттю зникала, а міліцейський наряд проходив порожньою площею, не підозрюючи навіть, що отут щойно снували люди.
Під ранок, десь годині о сьомій, на порожній площі враз виросла черга. Головою вона впиралася в двері крамниці, хвіст же губився десь аж у вулиці. Тут уже кожний твердо знав, за ким стоїть, бо задній обіймав щосили переднього, аби не втиснувся хтось посторонній. Черга то коливалася з боку на бік, то звивалася в кільця, і неодмінні сварки, і крик все дужче лящали над площею. Тетяна все боялася, що її одірвуть од Басанихи: Басаниха була, як гора, Тетяниних рук ледь хватало, щоб триматися за неосяжний стан жінки, ззаду ж у неї кліщем учепилась молодиця, і Світличній часом здавалося, що на ній зависла вся черга.
Ґвалт і крик досягнув найвищого рівня, коли настала дев'ята година і відчинилися двері. Одні пробивалися до магазину, не жаліючи чужих боків та спин, інші ж уже видиралися звідти, тримаючи високо над головою заповітну крамнину.
Тетяна теж не простояла даремно: набрала матерії, купила і боти. Та не одну пару, а дві: собі й Данилівні.