Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:
— Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну...
Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:
— Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.
— Що ти надумавсь, старий?;
— Надумався, що нам таки не минути колгоспу,— з натугою мовив Васильович.— Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так — одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом... Що попервах отаке — так це в кожного ж таю з незвички із рук усе валиться... Як, стара, думаєш?
В Данилівни уже й сльози на брязку:
— А Лиска, старий?
— Кому що! — всміхнувся Васильович.— Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.
— Я що ж...— витирала уже сльози Данилівна.— Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я.— Василькові казав?
— Не казав — куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав. Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж
неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?
— Робіть, тату, як знаєте,— відповів на те син.
— Отакої! А ти ж хто у нас — з боку притика?
— Бо я поїду з села... Ось оженюся та й вищу.
— І куди ж це ти зібрався?
— В Донбас. На шахти...-
Не став одмовляти сина. Запитав лише гірко:
— А як же, сину, хазяйство?
— Якось уже без мене обійдетесь... Та ще як у колгосп підете, скільки тієї й роботи буде вдома!
— Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тільки гляди, щоб не довелося потім лікті кусати.
— Якось справлюся, тату... Не пропаду.
Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останній не буде.
Після того як узнав про намір сина, ніщо вже не стояло на заваді. Написав заяву та й відніс Твердохлібові: не хочете повертати моїх коней — ставте й мене поряд з ними.
Твердохліб аж розсердився: які такі можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?
— Ви, дядьку, якщо вже до нас іти надумалися, то куркульські плітки лишіть за порогом!
Однак заяві був радий. Іншого разу, може, ще і подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи ні, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Після статті Сталіна дядьки валонули з колгоспу, мов почманіли. Було сто відсотків — лишилося сорок од сили. Твердохліб аж почорнів, аж із голосу спав — перевівся ні на що. А тут раптом один з найупертіших, один із тих, що стромляв палицю в колеса, іде до колгоспу!
Багато що простив Приходькові за цей вчинок Володька. Одного тільки простити не міг. отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли у минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.
Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.
— Це для чого?
— Більше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаєш, то й піввесни збіжить. А з своїми я і з очима зав'язаними буду орати... Та й душа в кожного буде спокійніша.
І хоч Твердохліб сказав на те, що раз пішли до колгоспу, то про своє треба менше думати, Приходька майже одноголосно підтримали. Кожен, вважай, конячину до спільного двору привів, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоєю...
Пам'ятав Васильович і першу оранку на тому спільному полі. Не так оранку, як сварку із братом. Як повертався з поля додому, не витримав — завернув на свій лан. Половина була вже зорана, але краще б і не орали! Огріх на огріхові, та ще й аби лишень землю поскородити.
Васильович аж почорнів на виду.
Вранці, проїжджаючи мимо, не витримав,— завернув знову до лану.
— Бодай же тобі й руки покорчило! В'язи мало скрутити! Тикав, тикав пужалном, а тоді й пустив коней —
переорювати.
Іван, який ходив тоді в бригадирах, як наскочив, то й очі вилупив: здурів чоловік — по ораному плуга пустив!
— Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об'ївся?! Що ото ти
робиш?! і
Васильович навіть не оглянувся. Тільки коли Іван забіг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:
— Ану о дійди!
— Та ти зовсім сказився: оране переорювати!
— Одійти, кажу!
— Ба, не одійду! — розсердився й Іван.— Хто тут старший? На Васильовича мов окропом хлюпнуло. А-а, старший!..
Так куди ж ти дивишся, стерво сліпе?!
За батіг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся — не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину — пух полетів! Іван кинув вуздечку, набік одскочив, а Микола його навздогін — вже по шиї...
Аж посміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван...
Викликали його потім до контори: за що завелися?
— За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!
Минулося. Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.
— Я за одне на тебе, брате, серце держу,— варнякав захмелілий Іван,— хто горав, а кому на горіхи дісталося.
Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: свої ж, не чужі. Гірше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне — колгоспне...
Він досі не міг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрія про сад, що її плекав ще з полону. Про оті деревця, щепи і саджанці, за якими на край світу ладен був їхати. Про те, як зашумів би отой сад на белебені, на отому витоптаному, забутому Богом і людьми шматові землі, що спускався од колгоспного двору до річки і мозолив очі Васильовичу ще з двадцятих років.
Невдовзі по тому, як став бригадиром, пішов до Колядка: домовлятися, щоб вивів у неділю школярів — розбивати садок
Частину саджанців зібрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохліба гроші та й поїхав аж у Полтаву, на дослідну станцію. Переконував правління, що окупиться сторицею, та так і не переконав до кінця. Зроду-віку яблуня-вишня вважалися в Тарасівці за щось таке, чим і займатися всерйоз не личило: так, потіха дітям улітку та взимку хіба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз і двічі доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохліб давав команду зняти всіх людей з молодого садка та кинути на польові роботи. Сад, мов, нікуди не дінеться, а тут у полі горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всі аргументи, вдававсь до останнього: