— Дав би я по литках, щоб і п'явками взялися!
— Еге, спробуйте!.. Не встигнеш і за пужално взятися, а воно у сільраду... На рідного тата... Он у сусідньому селі взяли й посадили...
— Та за що ж його, Господи?
— За оте саме... Що сина провчив... Ну, мо', й синяків де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали півтора роки в'язниці... Ото так: рідний синок тата запакував за грати!..
— Ото: вже дитину і повчити не можна!
— А ви учіть більше словом! — втрутився Васильович.— А то, як що, так і за лозину. Лози скоро не стане!
— Так вони вашого слова й послухають!
— Як розумного, то чому б не послухати... Усміхаються недовірливо: де ж це видано, щоб дитина
росла небитою? Та воно й не ростиме як слід!
— Ні, що ви там не кажіть, а ще старі люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старі люди дурніші од нас із вами були?
— Мо', й не дурніші, тільки тепер життя розумніше, по-новому жити нам треба.
5 А Дімаров
— То колись діти як діти росли,— не згодився Глекуха.— Теперечки ж покруч якийсь... Стрів учора Передерієву дочку, оту, що в Полтаві учиться. Так з-під пудри тільки очі й видно. І губи якимсь чортовинням намазані. А спідниця — вище колін. Ще й деколоном од неї — нюхнеш — упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невістка у хаті!..
— А що ж їй робити, як по її виду чорти горох молотили? Мо', хоч на деколон парубки налітатимуть...
Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врешті не витримав: став розповідати, як він у німецькому полоні був, працював у одного бауера. Хазяїна, по-нашому... То який сад у того бауера був. От щоб і не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня — гілля тріщить! І то кожного року".
— Та ви ж уже сад заклали...
— Е, це не те. От коли б отих саджанців... Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!
І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завів. Аж Данилівна не витримала:
— Та що ти все: садок та садок! Мов тобі найбільше потрібно!
— А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!
— Оце як бачите! — поскаржилася Данилівна Тетяні.— Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи є у мене чоловік, чи нема — не знаю й сама.— Так, ніби Тетяна жила де осібно і нічого того не бачила.
Ось уже десятий рік вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився їх син, думала кудись перебратися — звільнити кімнату. Але Василь невдовзі законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жіночкою добувати вугілля. Попоплакала ж Данилівна, виряджаючи сина: "Та він же ні сонця, ні неба не бачитиме: під землею й ходитиме!" Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разів наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Він і на Донбас поїхав не стільки для заробітків, скільки з-за того, що не міг простити декому отого розкуркулення.
Тетяні той спогад чи не найважчий. Пам'ятає, як Твердохліб, молодий ще тоді та запальний, ткнув у її бік пальцем і сказав:
"Хай і вони он ідуть!"
Щоб ішла розкуркулювати Данилівну і Васильовича. Людей, чий хліб їла, в чиїй хаті жила.
♦Що ж, запишемо й вас,— сказав тоді Путько.— Як ваше прізвище, товаришко?"
І як вона не посміла відмовитись. Як вийшла потім разом із комісією по розкуркуленню, як холола в душі перед неминучою зустріччю з своїми господарями, і як пожалів її Нешерет, який очолював ту невеселу комісію:
— Ви уже, вчителько, йдіть собі в школу, а ми уже якось самі.— Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполіг на тому Володька.
І як вона стояла, отерпла, в порожньому класі. Як побачила валку саней посеред вимерлої вулиці... і на останніх санях, позаду якогось дядька з низько, на самі очі насунутою шапкою, Васильовича й Данилівну з сином. Данилівна застібала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидів закам'янілий, і страшно, і мертво черкали по снігу спущені з саней ноги...
— Іще пам'ятає Тетяна, як повернулася додому. Як зайшла па втоптане подвір'я, і як закричали німо до неї відчинені навстіж повітка і саж, сарай і комора. Як вона похапцем, збиваючи до крові пальці, зачиняла ті двері, і як їй було моторошно, коли лягла спати: наче в кімнаті, де ще сьогодні жили Данилівна і Васильович, лежав хтось мертвий...
Тому лише вранці наважилася заглянути до кімнати навпроти. Учора ще прибрана, привітна і затишна, з барвистими рушниками по стінах, осяяна лагідним усміхом Данилівни, кімната була сьогодні оголена, обшарпана, затоптана. На підлозі валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слід загаджених у гній чобіт. Обдерті стіни сліпо темніли прямокутними, більшими і меншими плямами,— там ще учора висіли численні фото рідні Приходьків: чи то Данилівна прихопила їх із собою, чи комісія прилучила до описаного куркульського майна...
Тетяна так і не зайшла досередини: одступила у сіни, обережно, мов у хаті був хтось тяжко хворий, причинила двері...
І зараз, поглядаючи на Васильовича, думає, чи згадує про тс Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?..
Васильович згадував, і не раз. Як його розкуркулювали, і як він був на громадянській, воював у червоних. Посвідка ота його і врятувала.
Вже на вокзалі в Хоролівщ, коли їх стали вантажити до нагонів, коли очманілі од лементу й ґвалту міліціонери вже не так пильнували, хто куди лізе, він коротко кинув синові: ♦Припильнуй за матір'ю!" — і, зігнувшись, шмигнув під вагон. І то його щастя, що вже добре стемніло, а то і не втік би.
Лежав у заметі, зарившись з головою у сніг, чекав, поки спорожніє перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилівна.
Аж тоді, як поїзд рушив (не тукнув, не свиснув — поїхав, мов украв), як у густій уже пітьмі вовчим оком згас ліхтар кондуктора, сторожко звівся Васильович.
Спершу біг просто в степ, подалі од залізниці. Біг навмання, провалюючись у глибокі замети, важко вигрібаючись із снігу, аж поки станція лишилася далеко позаду. Аж тоді повалився набік, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадібно сніг і все не міг остудити запарене тіло. А як трохи відпочив, звівся і знову пішов.