Ганжа слухатиме, болісно суплячись. Світличний же сидітиме, ввіткнувшись обличчям у стіну, руками в коліна вчепившись, а коли врешті повернеться, коли різко зведеться, коли гляне — мов різоне,— страшні будуть очі у Федора! І, прощаючись, скаже Ганжа (тихо, щоб не почула Данилівна):
— Ти краще на бенкет той не йди.
— Не можу,— похита головою Васильович. Ще й пожартувати спробує: — Там же без мене і їсти не сядуть...
Але Ганжа на жарт не дався:
— Гляди ж, бережися!.. Не впіймай нашої кулі...
— Та вже якось спробую.
— То щасти тобі!
— Щасти й вам!
Проведе аж у кінець городу, і стиснеться серце, коли вони віддалятися стануть, зникаючи в темряві, і запече від самотності, од усвідомлення того, що йому вже більше не дано з ними побачитись: знав, на що йшов. І весь день наступний прощатиметься подумки із селом. Із людьми, із братом, з дружиною.
-Ти ж, стара, приглянь за кабанчиком... Воно хоч і на обліку в німців, та, дасть Бог, не встигауть ізлопати... Як Василько повернеться, скажеш, щоб хату перекрив: дах геть протікає...
Наказуватиме, поки Данилівна в сльози удариться:
— Та що ти надумав, старий?! Умирати, чи що?!
— Не вмирати — женитися,— спробує усміхнутись Васильович.— Там же наїдуть німкені: мо', і на мене яка оком накине."
В той день проснувся, ще й схід не займався. Тихцем, щоб не розбудити дружину, сповз із ліжка, вдягнувся, вийшов надвір. Довкола від морозу аж сизо, зірки переливаються в небі ясні та великі, дерева стоять аж білі, і такою красою, урочистою, чистою, дихала передсвітанкова ніч, що Васильович захлинувся. "Ого!.. Що це зі мною!.." Прокашлявся збентежено, за лопату взявся: прочищати доріжки.
До сніданку порався по хазяйству: відкидав сніг, чистив у корівнику, навісив нові двері, що їх змайстрував іще з осені, а повісити все не доходили руки, а тоді заходився перекладати солому: теж збирався давно, бо як скинули ще до снігів, із поля привізши, так біля воріт і лишили. Переніс, склав у акуратний стіжок, підібрав та підчистив, бо не любив, коли десь накидано, і, вила все ще з рук не випускаючи, оглянувся довкола: чи не забув що зробити? І знову йому в очі ударила небуденна краса зимового ранку, бо саме сонце зійшло та й підпалило дерева, досі білі од паморозі, вони враз спалахнули, потекли донизу тисячами кольорових вогнів, на білі та чисті сніги, що так і сипонули у відповідь іскрами. "Старію, зовсім старію",— похитав сам собі головою Васильович, бо знову запекло в очах, здушило у горлі. А зайшовши до хати, похвалився дружині:
— Та й гожа ж днина! Давно такої не було!
— За цими німцями і Бог руку тягне! — відповіла сердито Данилівна: не подобалося, ох, не подобалося, що чоловік іде на той проклятий бенкет!
— Сідай уже їсти, старий,— голос її потеплішав одразу— Бо там хтозна, чи ще й погодують.
— Погодують, стара, погодують: хіба не бачила, скільки туди всього потягнули?
Але Данилівна не всміхнулася навіть: сиділа навпроти, дивилася на чоловіка. Так пильно дивилась, мов його бачила вперше.
— А ти ж чого не їси?
— Я, старий, щось не хочу.
— Х-ху, оце так наївся! — Хоч сьорбав, наче з примусу: од різних думок і їжа в горло не лізла.— Тепер і закурити не гріх.
— Кури вже тут.
Ну, зовсім свято сьогодні Васильовичу. Сидів паном, курив за столом, ховав очі за димом.
— Ну, треба йти...
Звівся, дістав з-за божниці наган, засунув за пояс.
— Нащо ото взяв? — стривожилася одразу Данилівна: ходив же вдень без зброї, іноді тільки на ніч діставав.
— Ото! А чим же я од німкень одбиватимуся? Похитала лишень головою. Журно зітхнула.
— Ти ж там бережися, старий.
— Та спробую не упитись...
— Я ж тебе виглядатиму— Наче на край світу збирався Васильович.
Провела аж до вулиці і, поки видно було, у воротах стояла.
По дорозі зайшов до Гайдука: учора домовилися йти разом, та й запрошення в нього ж Гайдук саме крутився перед люстром — рівняв проділ на чуприні. Напахтився — несе, як од дівки, а сорочка єдвабна так на ньому і грає.
— А, пан староста! Зараз ідемо!
Веселий, привітний, аж на себе не схожий. Із чуприною впорався, покрутив головою, сам себе розглядаючи,— лишивсь задоволений.
— Фрау Ольга, мундир!
Ввійшла Ольга, мундир несучи. Старості ледь кивнула. Сердита, заплакана. Васильовичу зрозумілі ті сльози: усе село знало, як Олька збиралася на бенкет. Замовила сукню аж у Хоролівці, тричі їздила приміряти, а тепер у сукні тій хіба що до корови: не запросив її пан! "Повезло тобі, молодице, а ти ще й плачеш!" — подумав про себе Васильович: пригадав Ганжу і Світличного. І які були в Федора очі, коли про смерть Тетяни довідався. "Повезло... А тобі?.." Аж трусонув головою, одганяючи чорні думки.
— Що ж, пішли, пане старосто? Біте! — Аж двері притримав, наперед пропускаючи.
Біте то й біте — ми люди не горді. Тільки даремно так скалишся: недовго доведеться радіти...
Вибравшись за село, йшли дорогою: прочищеною, накатаною. Після хурделиці усім селом відкидали, розчищали дорогу панам, а машини вкатали. Лише вчора, під вечір, проїхало три — повні солдатів. Охороняти гостей. Треба було б передати, попередити Ганжу, а як передаси... Та дасть Бог — справляться...
— Що це ви так задумались?
— Я?.. Та про що б це мав думати!
— Даремно. Про весну, пане старосто, думати треба! Погуляємо — й одразу ж до діла! Не забувайте, що гер Крюгер людина військова, залізна дисципліна для нього важить найбільше. О, він навчить наших ледарів, як працювати по-справжньому!.. Тож даю вам дружню пораду: настане весна — всіх до одного — в поле! Старого, малого — усіх! У плуги, у борони, лопати у руки — і щоб поле гера оберста було як крізь сито просіяне! Упораєтесь, встигнете, то й вам буде добре. А не зумієте догодити герові оберегові, тоді вам краще й на світ було не родитися!..
Говорив так, мов уже й не збирався бути в Тарасівці.
— Ото так, пане старосто...
Незчулися, як підійшли до палацу. До мурів фортечних, що підіймалися над степом засніженим.
"Ой важко буде хлопцям гребтись по снігах!" — мимоволі озирнувся на поле Васильович.
— Чого оглядаєтесь — дивіться вперед!
Попереду ворота: брама залізна. І два, з бляхами на грудях, жандарми.