Поліцаї, озвірілі, злість на людях і зганяли. Навіть Санько став прикладом замахуватись.
Гайдукові того бидла не жалко: за одного битого трьох небитих дають. Однак не хотів, щоб староста поскаржився архітекторові. І, закликавши поліцаїв до свого кабінету, строго
ПОПередИВ:
— Щоб я більше не чув, що ви когось покалічили! Поскаржиться ще раз пан староста — покараю суворо... Чуєш?! — Це вже до Пантьоші, що аж рота роззявив, пудові кулаки опустивши.— Це тебе в першу чергу стосується! — І вже спокійніше: — Ми повинні дбати про те, щоб усі працездатні виходили щодня на роботу, а не в постіль їх укладати.
Поліцаї вийшли мовчазні та похмурі: не сподобалося! І на старосту стали поглядати вовками. І Васильович, коли затримувався допізна в управі та повертався по темному, іде-йде, та й оглянеться. Став носити навіть наган у кишені. Зброю, видану німцями, яка досі лежала у скрині, Васильович як приніс із району, як сказав Данилівні: "Оце й мені пушку виділили — стріляти в людей",— як заховав, так про наган той і не згадував. А тепер ось дістав. Розібрав, старанно вичистив, перевірив, чи всі набої із капсулями,— вставляв у барабан по одному, жартував до дружини: "Беру, бо який же я староста, як без зброї!.. А партизани раптом заскочать — із чого буду відстрілюватись?" Та Данилівну не обдуриш: бачила його наскрізь. І хоч не сказала нічого, однак стала стрічати його щодня аж біля воріт виглядала та прислухалася, чи не зариплять його кроки. "Та я щойно ж і вискочила!" — оправдовувалась. А в самої, замерзлої, аж зуби видзвонювали...
Отак і жило село: між гвинтівкою й шибеницею. А палац поміщицький ріс, піднімався з снігів, витикався червоним дахом готичним з-за високого муру, що спускавсь аж донизу, до закутої кригою річечки,— не мур — стіни фортечні: вже й браму мали навісити, суціль металеву, та невідомі ковалики ніяк не могли її скінчити. Палац виблискував заскленими вікнами, і невдовзі прокотилася чутка, що в Хоролівку прийшов ешелон. Із Німеччини, замалим не з Берліна: подарунок од самого фюрера. У перших вагонах зсе, щоб обставити палац зверху аж донизу, а в останніх — вже для хазяйства: і плуги, й трактори, й молотарки. Не забули й тарасівців: прислали грати для карцеру.
Так що невдовзі й новосілля.
Бучно і пишно вирішив одсвяткувати своє новосілля новий тарасівський поміщик оберег Крюгер. Привозили замалим не з Німеччини заморські напої — цілими ящиками, за наїдками ж далеко й ходити не треба було: наїдки збирали по довколишніх селах. Поліцаї й старости збивалися з ніг, організовуючи закусь для німецьких панів, і до колишнього хутора Іваськи все під'їжджали й під'їжджали підводи, набехкані по вінця їстівним.
Не минули й Тарасівки: закуску для панського столу взявся збирати сам Гайдук За ним уже пленталися Гоша, Миша й Пантьоша, а попереду, Гайдука одтираючи, пишний та важний виступав шеф-кухар, виписаний Крюгером аж із Берліна. Кухар був не простецький, готував, мабуть, для найбільших панів, бо коли підходив до двору, то пер одразу ж у ворота: у хвіртці, либонь, ще й застряв би. Півтора метра вздовж і стільки ж ушир, чотирьом дядькам не обняти, а огуззя таке, що й кабану не снилося. Котив попереду, зайшовши до чергового двору, одразу ж чесав до сажа, кошари чи курника. До хати вже підбігали Гоша, Миша, Пантьоша — кому випадало, та й гамселили щосили у двері.
— Хазяїн, ану ком у двір!
♦Комали", вискакували, в чому були, підходили боязко до Гайдука та до німця.
— Показуй! — наказував строго Гайдук, і господар (а то й господиня) одчиняв поспіхом двері. Німець досередини не заходив: ждав, поки виведуть-винесуть. Виводили-виносили ті ж Гоша, Миша й Пантьоша: були уже в пір'ї, як чорти, ще й у посліді, бо клята птиця не розуміла, яка важна цяця прийшла на них подивитися,— розліталася, куди могла, а свинота щосили впиралася, ще й верещала. Тож Гоша, Миша, Пантьоша геть очманіли од ґелґотання, крику й вереску німець же стояв і чекав, поки йому підведуть-піднесуть чергового кандидата на стіл новосільний. Брав курку чи гуску, довго обмацував, навіть пір'я роздмухував, до живої шкіри добираючись, і, якщо птиця подобалася, буркав: "Ґут!" — та й передавав Гайдукові. А той уже односив до саней, що ними правив комірник, а поруч топтався Санько з мотком шпагатини на шиї. Тикав Санькові в руки одібране, командував: "Зв'язуй",— і Санько, однією рукою притримуючи курку чи гуску, другою змотував через шию шмат шпагатини, швиденько надкушував та й заходжувався стягати пташині лапи і крила. Коли ж птиця німцеві чимось не подобалась, він одкидав її набік. А теля там чи підсвинка, що не заслужили німецької прихильності, товкли уже поліцаї: так піддівали ногами, що бички і телички, хвости од ляку задерши, йшли диким вистрибом, а свинота летіла поперед власного вереску.
Довго ж по тому збирали господарі наполохану птицю, розігнану худобу!
А підводи тягнулися й тягнулися до маєтку, і люди тихцем дивувалися, скільки ж то буде гостей, як отака звозиться прірва!
Про те ніхто напевне не знав. Знав, може, лишень Гайдук,— водився ж із німцями, був із ними мов свій, але він помовчував: ходив такий строгий, що Іван Приходько, якому найбільше пекло про все те дізнатися, і не подумав би підступитись до нього. Гайдук, либонь, таки знав, недарма ж по закордонах тинявся, німецьких порядків навчаючись, тільки він, мабуть, про це зараз думав найменше, це його не цікавило, бо сушив собі голову іншим: запросить чи не запросить оберег Крюгер його на бенкет? Од цього залежало дуже багато, адже на бенкет приїде високе начальство: не тільки з Хоролівки, а й з Полтави, і серед них — Віллі Кофт, його давній товариш, сердечний камрад, од якого, власне, й залежала Гайдукова доля подальша. Він не забув обіцянку Кофта: згадати свого старого камрада, коли буде маєток збудовано,— обіцянкою цією весь рік тільки й жив, і робив усе, аби Кофт лишився ним задоволений. Недосипав, недоїдав, день і ніч пропадаючи на будові, не жалів ні себе, ні поліцаїв, женучи на роботу своїх землячків, своїх односельців, яких іноді так ненавидів, що всіх до одного перестріляв-перевішав би. За те, що поверталися не так, як йому хотілося, що прикидалися хворими й немічними,— за непослух, за лінощі, за млявість. "Шнель!..Шнель!.." — аж тіпало ним, бо йому все здавалося, що вони до нового року не вправляться...