Потім вона з ложки годувала Олеся. Бульйоном. Вливала обережно, боячись, що він захлинеться. "Ще? — питала очима після кожної ложки.— Ну, давай ще одну!" І він ледь розтуляв рота і так дивився на неї, ніби їв лише для того, щоб зробити їй приємність...
Потім він заснув. Не впав у забуття, а заснув. Досі гаряче чоло стало холодне й вологе, рясні крупні краплини скочувалися по шкірі, обличчя пом'якшало, втратило мертву загостреність, лише губи залишались мов спаяними,— дивлячись на них, пригадувала Тетяна, як він, маривши, лаявся,— брутально, як його навчила війна. Але навіть ^ей спогад не міг пригасити тремтливої радості, що він видужає, що лишився живий, і весь день Тетяна була сповнена тієї жадоби діяльності, яка опановує людину, коли їй щось удається. ¡1 жінки, і лікар, і Хоменко, й Степан, який уже майже одужав, і Корній, і навіть Івась ходили іменинниками, а Тетяна, прокинувшись наступного дня вранці, одразу ж подумала про Олеся й не могла втриматися од щасливого усміху.
З усміхом отим вона й підхопилася, й обережно, щоб не розбудити нікого, вийшла надвір.
І ранок видався — під настрій Тетяні. Високе небо було чисте та ясне, там уже давно пощезали зірки, лише місяць відсвічував блідо, і був він такий тонкий та прозорий, наче вирізаний із цигаркового паперу. Чисто, ясно і світло було й унизу, на землі,— земля наче вмилася, стрічаючи сонце, що вже поспішало з-за обрію, посилало червоне проміння. От-от вигляне, бризне гаряче й щедро відіб'ється в росі, і весь двір запалахкотить, заіскриться, заграє веселковими кольорами, простелиться килимом, що йому й ціни не складеш, на який не ступати — молитися. Все довкола завмерло, готуючись до урочистої миті, і навіть стрункі явори, які і в тишу найбільшу вхитряються струмувати своїм листом сріблястим, навіть вони стояли, мов вирізьблені.
А повітря, а повітря! Тетяна дихала й не могла ним надихатись. І, відчуваючи, як зливається всім щасливим єством із природою, стояла й чекала трепетно сонця.
— Гарно, правда?
Тетяна аж здригнулася. Оглянулась — Хоменко. Вийшов так тихо, що вона й не почула. Стояв босоніж, у домотканих штанях, у натільній сорочці, ще й груди розхристані. Стояв, дивився мимо Тетяни, і його темне, посічене вітрами обличчя із обвислими статечно вусами було геть розчулене.
— Недаремно ж старі люди казали: божа краса.
Тетяна не озвалася: тільки мовчати, тільки дивитися, тільки вбирати у себе оцю дивовижну красу. Балакуча присутність Хоменка починала її дратувати, хоч вона нічого проти нього не мала, хоч він їй подобався: хазяйновитістю, якоюсь устояною селянською мудрістю. Але зараз краще було б, аби він помовчав.
— Ба, уже й сонечко! — привітав появу сонця Хоменко та й одразу ж скрушно зітхнув: — А ми спокою не знаємо.— Ступив із порога — прямо в спориш, у росу — до колодязя, де стояло на високій цямрині дерев'яне відро,— не вмиватися,
28 А Дімаров
865
а спершу напоїти худобу Хоменко ішов по траві до колодязя, і вся постать, непоквапні рухи його так органічно вписалися в ранок, у двір, в оцю всю трепетно-чисту красу, що коли б він оце щезнув, то й природа багато що втратила б. Тетяна подумала про коней, яких він зараз виведе на водопій, про сумирну корову, таку ж терплячу та лагідну, як і Хоменко, і їй аж соромно стало за те, що не озвалася до Хоменка й словом. (Потім, пізніше, як мучилась через оту миттєву до нього неприязнь). Вона вже дивилася лише на нього, непоквапного, сонцем омитого, що лягло спершу на розкуйовджену голову, на плечі широкі й трохи обвислі,— плечі людини, яка попоносила важкого, а потім залляло вже всю постать, і босі, од роси мокрі ноги наче взулись одразу у вигаптувані діамантами черевики — так спалахнули росинами. Ступаючи тими черевиками царськими, Хоменко підійшов до колодязя, взяв відро, позолочене чи й зовсім викуте з золота, непоквапом став опускати вглиб (чи могла подумати Тетяна, що за кілька хвилин Хоменко лежатиме за отією цямриною, од німців одстрілюючись!)... Виважив потім відро, схилився над ним, аж на воду дмухнув, аж губи наставив,— напитися, та враз передумав — став лити воду в корито. І вода лилася, мов золото, й корито відсвічувало золотом,— все аж буяло од золота, що його невтомно сипало сонце на землю, покривало все суще на ній... А Хоменко тягав і тягав із колодязя, лив і лив у бездонне корито, наче хотів напоїти всю землю, і Тетяна подумала, що то він не в спромозі одірватися од милої серцю роботи. І, всміхаючись до Хоменка, хоч він усміх її навряд чи й помітив, вона теж ступила на землю, в спориш. І той її крок був останній в оцій святковій прозорості, в оцій тиші, мирній та лагідній, бо враз загуло, заревіло, і Хоменко, кинувши додолу відро, метнувсь од колодязя:
— Німці!
Тетяна так і обмерла (потім вона довіку не зможе простити собі миттєвої оцієї розгубленості — втрачених дорогоцінних секунд), в неї й серце зупинилося, а Хоменко вже вискочив із хати з кулеметом у руках і, пробігаючи мимо Тетяни, гукнув
ДО неї:
— Рятуйте поранених! Добіг до колодязя, впав.
А Тетяна все ще стояла на місці. Стояла й дивилася, усім тілом холонучи, як по дорозі повзли тупорилі, повні солдатні машини. І лише тоді, як бабахнуло, голосно й різко, як застукотів, завищав довжелезною чергою кулемет у Хоменка, як зупинилися одразу ж машини і посипалися: солдати на землю, а з хати мимо неї пробігли Неля й Кррній, прошкутильгав, далеко відставляючи милиці, Микола Петрович, Тетяна зірвалася з місця. Побігла до клуні, а звідти вже вискочив з автоматом Степан, війнув їй в очі оббинтованим лівим плечем: "Куди ви, ховайтеся!" — лише зараз почула Тетяна, як тьохкає, чмокає в стіну і густо сиплеться глина. Пригнувшись, вона підбігла до дверей, і чорні дошки були вже геть подзьобані, двері тріщали, скрипіли голосно й болісно, а позаду, за спиною, аж клекотіло од пострілів. Тетяна вскочила в клуню і одразу ж побачила Галю та Нелю: зігнувшись, вони волокли на плащ-наметі Олеся. Тетяна підбігла до них — помогти, але тут на неї крикнув Микола Петрович: "Сина!.. Сина рятуйте!"
— "Івась!" — так і зойкнула Тетяна і метнулася у двір.