— Ясно, товаришу комісар!
— Не кричіть голосно — людей побудите... Ну, спіть мені... Одійшов од хлопців, ліг горілиць у траву. Небо так і
гойднулося — опустилось донизу, зірки аж на повіки лягли, трава ж обплела руки-ноги. "Що це, невже я уже сплю?.. Де ж це Федір подівся?" І зімкнулося, й погасло одразу, і він провалився у сон...
— Комісаре! Комісаре! Та прокиньтеся ж! Німці!
— Як німці? Де?
— Звідси не видно. Пішли на горбок...
Дрімоти як не було. Спотикаючись, поспішав за чорною постаттю, що бігла попереду. Вискочили на пагорб: там стояв іще один партизан. У їхній бік навіть не обернувся: дивився перед собою у темряву.
— Ну, що? — спитав той, що привів Ганжу.
— їдуть.
Тепер і Ганжа побачив далеко на обрії снопики світла. Вони то спалахували, то пригасали, гойдалися то вгору, то вниз, зливаючись і знову на окремі пучки розсипаючись,— рухалися тією ж дорогою, якою нещодавно йшли і вони, од конезаводу вертаючись, от тільки ніяк не міг розібрати, скільки машин. Було тільки ясно, що не одна, та й, мабуть, не дві: німці підняли весь гарнізон, свого коменданта розшукуючи. І хоч Ганжа був упевнений, що німці будуть їхати тільки дорогою, нікуди не звернуть, аж поки наткнуться на своїх, на побитих, він насамперед подумав про партизанів, які спали.
— Біжи вниз, піднімай усіх! — наказав партизанові, який його розбудив.— Стривай! — Бо той уже рвонув донизу— Не кричи, не лякай — тихенько буди. І щоб ніхто не здумав цигарку палити.
Глянув у бік конезаводу — там глухо і темно. І знов*у — тривожна думка про Світличного, який мав повертатися цією ж дорогою: не зіткнувся б із німцями! Згадав про Андрія й Ашота, отам, при дорозі, спитав того, що лишився:
— Те місце, де ми звернули з дороги, знайдеш?
— Знайду, як не знайти.
— Тоді біжи й скажи хлопцям, щоб стріляти не здумали. Діждетесь командира — й назад. Зрозумів?
— Зрозумів!
— Давай Та глядіть, обережніше. Щоб німці вас не помітили." Лишився один, та ненадовго: позаду розлігся тупіт і тріск,
кілька постатей бігло до нього. Зупинились, захекані
— Чого бігли? — Ганжа невдоволено.
— Так німці ж!
— То й що?.. Німців не бачили? — Ганжа більше за все боявся, щоб не зчинилася паніка.— І ти прибіг? — Упізнав Вітьку— Вертайся назад, попередь, щоб ні звуку... І хлопців з десяток, з двома кулеметами, до мене пришли.
— Я сам приведу.
— Ні, ти там командуй. Упряжіть коней у підводу і щоб ні з місця. Хіба що почнемо стріляти. Тоді коней з підводою женіть униз балкою, а решту — до мене. Хоч я не думаю, щоб вони сюди завернули,— до конезаводу попруть.
Вітька побіг вниз, решті Ганжа наказав залягти. Строго-настрого попередив, щоб без його команди не сміли й ворухнутися. Хоч що б там сталося...
Машини наближалися. Рухливі яскраві снопи рвали темряву, металися праворуч, ліворуч, дорогу намацуючи, і вже чутно було тонке комарине гудіння, що дужчало й дужчало,'ставало все басовитішим. "Одна, дві, три,— став рахувати Ганжа машини, що виривалися саме на узвишшя,— чотири, п'ять, шість. Шість машин, по тридцять, не менше, в кожній солдатів: весь гарнізон, мабуть, оголили... От коли б по райцентрові вдарити!" І тут чи не вперше пожалкував, що вони не на конях поки що. Навпростець же кілометрів п'ятнадцять, не більше. Поки німці повернулися б, вони там похазяйнували б уволю.
Ну та гаразд, наше од нас не втече. Тут лише б Світличного швидше діждатися. Та й рушити одразу ж із цього місця непевного, бо німці неодмінно завтра стануть сліди їхні нанюхувати...
А машини все ближче й ближче. Спалахують фарами, натужно гудуть.
"Хоч би там хлопці не зірвались — не стрельнули! Треба було б самому до них!" Але вже не встигне добігти.
Ганжа аж кулаки стиснув, вдивляючись. Ось вони близько зовсім... ось навпроти... "Хлопці, не рухайтесь!.. Хлопці, замріть!.." Ось проїхали мимо — засвітили вогниками.
Пронесло!
Витирає змокріле чоло, а партизани, які лежали в цепу, стали зводитись, підходити до нього, перегукуючись збуджено.
— Ех, оце б ударити!
— Ударити!.. Він тебе б ударив!.. Бачив, скільки машин?
— А кулемети навіщо?
— Дуже ти настріляєш, нічого не бачачи?
— Так і він же не бачитиме!
— А цитьте! — зупинив їх Ганжа: здалося йому, що віддалений гул раптом ущух. Так і є: нічого не чути. Тільки понад далекою балкою, куди машини скотилися, металися вогники.
♦Зупинились, чи що?"
І тільки подумав, як там, над невидимим звідси байраком, прошиваючи темряву, схрещуючись і навсібіч розходячись, ПОПЛИВЛИ різнобарвні вогні. Степ наче зітхнув — докотив до них рясну стрілянину. Вона все дужчала й дужчала, німці наче зовсім впали у шал, посилаючи черги за чергами, вже усе небо над ними було прошите слідами трасуючих куль, та ось стрілянина так само раптово .вщухла, як і почалася, лише ракети все злітали й злітали в повітря.
— По кому це вени?
— А біс їх знає!
Ганжа все з більшою тривогою думав про Світличного: йому вже здавалося, що то Федір зіткнувся з німцями. Хоч важко було допустити, що Федір отак здуру попер на вогні, на машини. Прислухався, вдивлявся у темряву — напружено, до болю в очах: от-от залунає тупіт копит, з'являться високі, на конях, постаті. Але попереду було тихо й порожньо, і Ганжа, не в спромозі більше стояти й чекати, спустився донизу, у табір.
А там шум, метушня, приглушені вигуки: Світличний із своєю братвою!
— Звідки взялися? — Аж голос затремтів од радості: аби міг, обійняв би оцього чорта вусатого!
— А звідти,— махнув у протилежний од дороги бік Світличний.— Шпарили навпростець... Та годі тобі приглядатися — приймай лишень гостя! — Бо перед Світличним, на холку жеребцеві навалюючись, темніла ще одна постать, щось біле в руці правій тримаючи. Придивився Ганжа: милиця. І нога права по коліно обрубана.
— Поможи чоловікові злізти!
— Дякую, я вже якось сам.— Але десяток рук простягнулось до лікаря: підхопили, зняли, на землю обережно поставили, милиці подали, ще й під лікті підтримали.
— Сумку тримайте!
Світличний подав лікарську сумку, що пахла йодом і ще чимось їдким, і зіскочив на землю.
— Благополучно доїхали? — спитав Ганжа лікаря: приглядався до нього, але, крім невиразної плями обличчя, нічого не бачив.