— Куди преш із своїм жеребцем?! Куди преш, бодай тобі повилазило!
А той, неборака, не бачить і сам, куди його цупить оскаженіла тварина.
— Іванов!.. Жасимбеков!.. Ану злазьте з коней, ще накатаєтесь!.. Поможіть дати лад! — Обох лейтенантів, Володьків-братів, ізсадив: встигли розжитися сідлами. В кров, видать, в'їлося: кавалерист без сідла, що солдат без чобіт. Гукнув і Хоменка, який стеріг німця та Ксеню, що сиділа досі в кабіні вантажної.
— А хто ж їх стерегтиме?
— Та постав кого-небудь.
Хоменко вибрав партизана в літах, довго наказував стерегти бранців — очей не спускати:
— Утечуть — голову одірву!
Тільки встигли сяк-так коней збити в табун — тупіт із степу.
— Командир! Командир повертається!
Кинулися до воріт, а Світличний уже спускався із пагорба. Не кроком, не риссю — кар'єром. Продудонів по мосту, ввірвався, як вихор, у двір. Жеребець весь і у піні, у милі, вершник теж мокрий,— дісталося, либонь, обом. Осадив різко, на всьому скаку, рвонувши щосили вудила, в кров роздираючи губи,— жеребець захропів, червоьу піну пускаючи. Зліз — аж хитався.
— Ну, як? — підійшов до нього Ганжа.
— Беру! — сказав Світличний, мов циган на ярмарку. Дістав хустку з кишені і, перш ніж утертись самому, витер морду коня.
— Сподобався?
— Питаєш! — Гарячі очі його так і зволожились.— Тепер мені й сам чорт не страшний!..
Партизани засміялися схвально, усміхнувся й Ганжа.
Та милуватися конем було ніколи: треба вирішувати, що робити з вівсом та пшеницею, що ними була набита одна з стаєнь,— мішок до мішка, з пронумерованими бирками,— акуратність німецька, нічого не скажеш! І з двома велетенськими скиртами сіна, що не помістилися в дворі — височіли за конезаводом.
— Сіно спалити: все одно з собою не візьмемо!
— А може, людям роздати? — втрутився Хоменко: м'яв поміж пальцями духмяне сінце, нюхав, замалим на язика не клав: оце б корівчині!
— Як ти його роздаси?
— Та гукнути із сіл, що поближче! — не здавався Хоменко.
— А німці?.. Німці, думаєш, ждатимуть, поки ти людей скликатимеш? Тут самим дай Бог ноги швидше забрати, а ти людей під удар підведеш!.. Що їм німці зроблять, як біля сіна застануть?
— То паліть, тільки не на моїх очах! — Хоменко востаннє глянув на сіно, так жалісно глянув, наче од серця одривав, махнув рукою та й пішов геть у двір.
— Не зараз! — сказав Ганжа Вітьці, який уже й запальничку дістав.— Як рушимо, отоді й запалиш.
— Правильно! І завод весь за димом пустити!
— За димом? — обернувся до молоденького партизана Ганжа.— А ти його будував, що — за димом?
— Так фашисти знову ж сюди коней наведуть!
— То й що?.. Наведуть, тільки ненадовго...
— То це й заводи не треба палити? І фабрики?
— Завод — воєнний об'єкт. Завод на німців працює, а який воєнний об'єкт оці стайні?
27*
835
— Та вони ж у них коней тримали!
— А ми забрали. А спробують ще раз завезти — і тих заберемо. Ще й спасибі їм скажемо — Ганжа поглянув на убитих, що лежали на подвір'ї, і додав: — Якщо почують...
Зерно зирішили повантажити на машину. Бензин іще був, повезе скільки зможе. А те, що не влізе, покласти на коней. По два мішки візьмуть запросто.
— Менше один на одного стрибатимуть!
— Хай постараються: їм же і їсти! Ще що?
А ще лишився Сорокін. Його знайшли не в дворі, коло воріт, де він стріляв до останнього, а в підвалі одного з будинків Волокли, мабуть, за ноги: потилиця геть зчесана. Втягли, роздягнули до спіднього, пожбурили на купу вугілля — обличчям вниз. Вугільна пилюка аж уїлася в шкіру, наче він і мертвий возив по тій купі лицем: так Пекла, так боліла побита об бруківку потилиця. Партизани винесли його обережно з підвалу, під спину, під плечі долоні підставляючи, опустили додолу, ще хтось і піджак, якимось поліцаєм загублений, під голову підмостив.
І лежав Сорокін, якийсь весь аж видовжений, наче розпрямлений смертю, і загострене обличчя його, обтягнене сірою шкірою, було непорушно-застигле. А під бровами, ріденькими, світлими ("Ми — рязанськіє",— пригадав Світличний), за білими-білими віями — розплющені очі, що не встигли ще й вицвісти. І такі вони здавалися живі, такі моторошно живі на отому мертвому обличчі, що декого аж морозцем обсипало, хоч війна, здавалося, привчила до всього.
— (Здвоювавсь, бідолашний!
— Добре ж, що хоч недовго мучився! — Бо груди Сорокіна прошиті кривавою стрічкою: з такою стрічкою людині хіба що раз дихнути лишається.
— Де поховаємо? — тихо спитав Ганжа.
— Поховаємо в полі. Подалі од цього гадючника! — Бо при одній лише думці, що німці можуть одкопати Сорокіна і поглумитися з мертвого, Світличного так і пересмикнуло.— Беріть, хлопці, несіть до машини! Та обережно несіть: хай відчуває, що він серед своїх, а не серед отієї звіроти!
Згодом покинули двір. Попереду їхала машина, що аж стогнала, перевантажена. З усього було видно, що'їй уже недовго залишилося їздити. Ганжа, погуючи на хлопців, забрався у кабіну, сів поруч із німцем та Ксенею. За машиною гнали коней, а позаду стовпом підіймався дим: горіло сіно, а в дворі — отой "опель* пом'ятий, що із нього злили на прощання бензин. Бо Світличний, після того як Володя його "прокатав", не схотів більше залазити в металеву труну: "Хай чорт нею їздить!" А спохмурнілому Володьці сказав:
— Зачекай, тобі ще знайдеться робота!
Коли од^іхали з десяток кілометрів, обігнав машину, що ледве повзла, наказав зупинитися.
— Вилазьте! — скомандував німцеві й Ксені.
Ксеня вилізла, бліда, пригнічена, навіть фарба, здавалося, поблякла на губах, але з очей уже не котилися сльози: за ці кілька годин надивилася такого, що забула, як і плакати. Вона сторонилася німця, а він усе підступав, усе горнувся до неї, і погляд у нього знову був тоскний, зацькований,— погляд людини, яка усвідомлює, що її чекає попереду.
— Що думаєш із ним робити? — спитав Ганжа. Не для себе спитав — для партизанів.
— Німця одпустимо. Хай іде на всі чотири.
— А як знову за зброю візьметься?
— А ми що йому обіцяли? — визвірився Світличний.
— Так це ж німець! Фашист! — хтось із гурту.
— А ми — партизани! Партизани, а не курви німецькі! І гріш нам ціна, якщо ми свого слова дотримати не можемо! — І вже до Ксені, яка аж голову в плечі ввібрала: — Скажи йому, хай іде куди хоче... Тільки хай зарубає на носі: попадеться іще раз — не помилуємо! — Зачекавши, поки Ксеня, ковтаючи слова і збиваючись, переказала полоненому, Світличний уже звернувся безпосередньо до німця: — Зрозумів? Топай до своєї мутер, поки ми не роздумали!