Путько й шкопиртнувся:
— Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? — сердито до Твердохліба.— Так я привезу особисто.
— Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба...
— Так чого ж ви?..
— Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий...
— Зайшов би до мене — щось та придумали б. А то — генератор!
Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:
"В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому — генератор!.."
Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!
— За язика вас треба тягнути! — бурчав тим часом Путько.— Де ставити збираєтесь?
— Та на греблі ж!
— Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!
Походили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими ("З протчими",— як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!-
— Так тому й бути — присилай по генератор! Умовили тата._
Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:
— Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати...
— Дам і стовпів,— розщедрився зовсім Путько.— Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!
— Засвітимо! — Твердохліб упевнено.— Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!
— Чув? — Путько до редактора.— Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокноті: "електрика", "риси нового". Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути...
Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед
J Іутька, гукнув до дружини: 1
приязно до Путька:
— Марусю, приймай гостя дорогого! Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, ) черевиках з блискучими пряжками, mje й на закаблуках високих <"[ ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!")... Маруся, косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим fia рум'яним... Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб
— А ми гостям завжди раді!
Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо мапитав:
— Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? — тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей — усіх пам'ятав! Пам'ять Бог дав чоловікові — хоч одразу в наркоми!
— Нагодувала та й побігли гуляти... Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні...
Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, ;і окремо м'ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і і холодець, і пиріжки з начинками всілякими,— з каггустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки — ціла гора,— пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки і:і наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. І Іутько на все те добро як глянув, то й руки потер.
— Бачив, як у нас люди живуть? — обернувся до редактора.— Запиши!
Редактор притьмом до блокнота: "заможне колгоспне життя".
Посідали до столу. Путько — в центрі (де сів, там і центр, центр обов'язково починався од нього), по праву руку — Твердохліб, по ліву — редактор, а далі вже решта. Чоловіки: Нешерет, заступник, комірник та бригадири — всі, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собі на коліна. Єдині дві жінки — Маруся й комірничиха — примостилися скраю: їм подавать та приймать, то нікого щоб не тривожити. Комірникова, так та й зовсім не хотіла сідати до столу, аж поки Твердохліб не сказав: "Та сідайте, чого ви!" Годі лише сіла комірничиха: краєчком хустки губи витерла — запишалася.
"Та кому ти, луб'я старе, потрібне! — поглядав на неї комірник.— І вона з своїми козами на торг!.."
— То що ж, наллємо по першій? — звівся господар.— Як. Митрофане Онисимовичу?
Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.
— Як ти дивишся на це, редакторе? Редактор дивився позитивно.
Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.
— Тост давайте!.. Тост!..
Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.
— Пропоную всім устати і випити за товариша Сталіна! — і аж очі зволожились.
"Похвально, похвально",— закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:
— За нашого дорогого вождя і навчителя!
— Хай йому, натурально, тищу років живеться!
— Чув?.. Запиши!..
Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.
— "Короткий курс" усі ізучаєте? — піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.
— Ізучаєм, аякже!
— Через четверту главу перевалили? — бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці ("діалектрика" — вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: "Ізучити четверту главу". А як її в біса "ізучиш", коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи — туман!
— Та ще ні... Саме дійшли...
— Ну як дійшли, то иопотопчетесь! "Діалектрика" — це вам не ціпом махати!..
Випили й за "діалектрику". За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров'я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.
Зашуміло, завертілося в головах — розв'язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.
— Я от що кажу: треба сіять люпин...
— Мені, натурально, до школи ходити не треба... Про дітей мусимо думати!..
— Та чого ж ви пиріжків не ]куштуєте?.. Беріть он той, що па вас дивиться...
— Люпин, кажу, сіяти!.. (
— Усі тільки й бачать: комірник, комірник... А комірник що: у Бога теля з'їв?..
— Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!
— Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.
— То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?