Слово по слову — всю історію виклали. Батько хотів одного Степаном назвати, як діда, а другого, на честь свого брата, Іваном. Мати ж уперлася, щоб одного Володимиром. Кілька днів воювали, а тоді тато до сільради й побіг. "Володимиром?.. На ж тобі двох Володимирів замість одного!" їх у сім'ї так і звали: Володька-старший і Володька-молодший. "Не плутали?" Та бувало всього... Особливо ж, коли вже підросли та стали до школи ходити. Учитель ледь із глузду не зійшов. Бо спробуй зрозумій, хто щойно відповідав: молодший чи старший. Ну, звісно, вони тим і користувалися: викликають одного, а до дошки виходить другий,— той, хто краще знає урок..
"Ви що ж, і воювати так будете?" — "Ні, товаришу командир!" — "Глядіть мені: воюйте кожен за себе! Бо один прошпетиться — обох нагаєм хреститиму! Щоб не було нікому обидно!" — грозився Світличний. А очі сміялися: сподобались хлопці!
І зараз, одбираючи, хто ввійде в групи, які коней виводитимуть, першими братів назвав. Бо кому ж, як не їм, коней довірити! А що таке коні, уходжені, в стійлах застояні, Світличний знав добре. Уявляв, що там почнеться, як конюшні одчинять. "Жеребців по одному виводити, бо весь табун розколошкають!"
За братами Володьками Степана відібрав ("Та в мене ж дядько конюхом був! — замалим не плакав Степан.— Я в конюшні, бувало, днював і ночував!"). Ну, гаразд, Степане, підеш... Хто ж іще з кіньми мав справу? Оминув поглядом кількох хлопців із новеньких — хлопці мовби нічого, браві на вигляд, але коней бачили хіба на картинках та в кіно... Почекайте, не гарячкуйте, хлоп'ята: будуть вам іще й сідниці до крові набиті, і циркулем ноги... Вихопив поглядом невисокого, з обличчям плескатим, з очима, мов осокою порізаними,— поблискують, як чорні жарини. Жасимбеков, казах, ну, цей у сідлі й народився.
— Жасимбекок; коня знаєш? — спитав для годиться.
— Знаєм, товариш камандир, жакси знаєм!
— Ставай сюди!
Далі хто? Неля? Ні, голубонько, нічого не вийде, тобі якщо потрібні жеребчики, то не такі. Будеш їздити на фаетоні з лікарем, якщо ще знайдемо. Бо всіх лікарів війна язиком наче позлизувала: той на війні, а той у районній лікарні, куди їм немає ще доступу... Так що Неля поки що й за сестру милосердну, і за лікаря, хоч лікувати ще, слава Богу, нікого: не було поки що справжнього бою. Так, кілька сутичок, тиркігулп, диркнули — й ходу...
Кого іще?.. Бійців повно, а кавалеристів чортма. Перевелась кавалерія!.. Ага, он іще один, Іванов Іван Іванович. Так, сучий син, себе й назвав, до загону прибившись! Іваном Івановичем! А зріст у того Івана Івановича — півтора метра з міліметром. І років — під зріст. "Орловскіє ми",— відповів солідно, коли Ганжа поцікавився, звідки той родом. "Де воював?" — "Начінал на граніце, а окончіл под Кієвом".— "Поранило?" — "Єслі би нє рана, билі би ми у вас!" — "А куди б ти подався?" — "Воевал би на фронте".— "Ну, хлопче, ти, видать, з беручких. Перед війною учився?" — "Не, работал жокеєм. Как і отєц". Виявилося, що й батько його, і дід були жокеями. Орловських рисаків об'їжджали. "А чого Іван Іванович?" — "У нас так в роду: все первенци только Івани". Ну, Іванович то й Іванович, так і запишемо... Відтоді і прижилося в загоні: "Гукніть Івана Івановича!" — "Хто кинув мішок?" — "Та Іван Іванович!" Спершу сміялися, згодом звикли.
— Іванов! Не забув, де в коня хвіст, а де грива?
— Нікак нет! — І хоча б усміхнувся.
— Ставай ось сюди! Кого ж іще?
— Хто був конюхом — вийти із строю!.. Що, нікого немає?
— Та чого: осьо я конюхом був.
Вийшов із строю непоквапом, на Світличного дивився спокійно: сірими очима терплячими. "Ось я весь тут, перед вами",— говорив його вид. Чоботи стоптані, штани латані, затертий до блиску піджак, ще й бриль, мов на косовицю зібрався. Обличчя — сонцем напечене, вітрами посічене, в зморшки затужавілі зібране, обличчя степовика, який як упрігся з малих літ у роботу, як уліз у ярмо, так із того ярма й не вилазить. "Скільки ж тобі, чоловіче, хоч років? > — запитав Світличний ще тоді, коли дядько прийшов у загін: можна було дати йому і сорок, і всі п'ятдесят. "Та скільки вам треба, стільки й пишіть". А на запитання, чого партизанити надумався, коротко відповів: "Допекли".
"Добре ж вони тобі, мабуть, пекли",— подумав тоді Світличний, бо знав іще з громадянської, як важко розворушити сумирного нашого дядька: кректатиме, в дугу спину гнутиме, головою тільки на всі поганяния-поцвьохкування помотуватимс і — на лоб очі — тягтиме плужка... Ну, а якщо вже зовсім непереливки стане,— урветься волячий терпець, тоді бережися: страшний він у вистражданому гніві своєму! Не зупинить ніщо — хіба тільки куля...
— То ви були конюхом? Що ж ви досі мовчали?
— Не питали, то й мовчав.
— Воювати доводилося? — Бо й карабін тримав у руці, наче вила.
— Та було... В громадянську... За це мене поліцаї й тягали.— Ворухнувся, і таким потом кінським, густим, що навіки в'ївся у шкіру, таким рідним і милим війнуло од нього, що в Світличного аж ніздрі розширилися.
— Хоменко, якщо не помиляюся? Поведете хлопців до третьої стайні!
Розділили загін на три групи, щоб наперед кожен знав, кому до якої стайні, стали підбирати, хто піде з Світличним. Двох треба, не більше. Двох, але таких, щоб земля під ними горіла!
— Вітьку візьми,— пораяв Ганжа.
Вітьку? Що ж, мабуть, підійде,— хлопець надійний. А кого другого?.. Повів по шерензі очима: хлопці всі наче й браві на вигляд, а от догадайся, як вони поводитимуться, коли сама смерть загляне у вічі! Світличному вже доводилося бачити: і груди — колесом, і погляд — орлиний, і крок стройовий — далі нікуди,— оце боєць, оцей воюватиме! А свисне, тьохне над вухом — од такого вояки сама лише задниця над землею стирчить.
Хіба ось цього?
Пристав до них тиждень тому: втік із табору. Та не просто утік: по дорозі німця роззброїв. Німець одстав од колони, забіг у гайок, а цей йому й штани не дав засупонити: тюкнув по чавункові лопатою. Прихопив гвинтівку, що стояла під деревом, ремінь із підсумками і, як був босяка, подався далі.
"А якби схопили?" — "Живим не схопили б! Хто там побував, тому краще померти..." — "Що, так годували погано?" — поцікавився хтось. — "А ти сам піди спробуй!" — блиснув очима недобре. А шкіра жовта, як у мерця, на обличчі кістлявому.