— Бо не під усіма були коні: півзагону на конях, а пів — пішкодрала. Не стільки скакали, скільки назад оглядалися, щоб не відстали ті, що пішака... Було таке чи не було?
— Та було,— Ганжа неохоче: відчував, що за Федором — правда. І свою немалу-таки провину" коли Світличний наполягав, що хай краще менший загін, але щоб усі до одного на конях, а він гнув своєї: людина ж воювати до них прийшла — як їй відмовити?
Тепер же схилявся до думки, що коли б усі на конях були, то загін, мабуть, зберегти і вдалося б.
— Пробував коли-небудь ртуть у жмені втримати? — насідав тим часом Світличний.— Отак треба й нам: німець стисне кулак, а ми — поміж пальцями...
— А бази?
— Одна ж уже є!
— Це — не база. Півбази. Не тільки стріляти — чимось треба й народ годувати. Чи як досі, старцювати по людях? Німець обдирає, як липу, поліцаї з шкури пнуться, а слідом і ми: останній із рота шматок?..
— Ми не грабуємо...
— Так беремо.
— Нам по добрій волі дають.
— Звісно ж, по добрій.
— А ти що пропонуєш, од голоду пухнути?
— Не пухнути™ Тільки й перетворюватися на отих свистунів коверкотових щось неохота™ Треба думати, щоб жити за рахунок того, кого бити збираємось. На німця сили будемо тратити, хай німець нас і годує.
— Годуватиме! — пообіцяв твердо Світличний.— Осідлаємо коней — братимем, що тільки душа забажає.
— Коли візьмеш, а коли й ні. А їсти щодня треба. От і не завадить про запаси подбати. Вивірка й та на чорний день запасається.
— Думай — хто тобі заважає!
— Ти бачив, скільки худоби на хуторі? — гнув своєї Ганжа.— Поліцаї чи німці навідаються — все одно виметуть. А дати усьому лад: ой-ой-ой, як пригодиться!" От тільки де солі дістати? Без солі й затівати нічого...
— Позич у Гітлера.
— Можливо, що й у Гітлера... Німці ж теж із сіллю їдять.
— їдять, тільки нам не дають.
Зайшли у двір. І наче іншими очима подивилися на качок і курей, свиней, корів і телиць.
— Ріжте хоч і все! — сказала Галя сердито.— Вони мені й печінки скоро з'їдять!
— Ну, всього чіпати не будемо,— дещо залишимо й вам.— Ганжа іще одне мав на увазі: надумався, з поля вертаючись, але уголос поки що не говорив.— Корову, для прикладу... Думаю, що одну корову вони не зачеплять... Ну, і курей... Л решту таки треба порізати.— Ганжі аж незручно перед жінкою: було таке відчуття, наче вони у неї силоміць одбирають. Хоч не Галею ж все те нажите — награбоване недавніми постояльцями У якоїсь удови, може, серед ночі й одібране.. Добре було б, звісно, узнати, звідки й чиє, щоб повернути кому слід, тільки у якого ж дідька узнаєш? — Та ми зараз і різати не будем,— продовжував Ганжа.— Солі катма, а без солі — тільки добро переводити!
Галя погодилася, що без солі не можна. Та й аж стрепенулась одразу: а постійте! Є сіль!
— Де?
— Та в коморі!.. Якщо той бандит не прихопив...
Ганжа майже бігцем — до комори. І вже думав, що коли й справді той бандит забрав сіль із собою, доведеться вирушити на пошуки. Не за золотом, про яке розповів Ашот, не за кіньми навіть — за сіллю. Яка їм зараз дорожча за все золото світу.
— Он отам, у кутку, в лантусі мала стояти.
Ганжа простягнув руку, намацав: є! Повен лантух! Все ще не вірячи, взяв пучку, лизнув язиком: сіль!
— Ну, молодице!.. Із чого тобі й пам'ятника ставити!
— Хіба що із солі,— вперше всміхнулася Галя. Вирішили одразу ж і заходитися. Жінки стали розтоплювати
в печі — гріти воду, хлопці наносили соломи — не перелізеш, а Пекельний Корній заходився гострити довгий німецький тесак, що підібрав з півроку тому й не розставався ні за яких обставин.
Носили до хати м'ясо, де жінки, помивши кишки, начиняли ковбаси. В печі уже топився смалець, Ганжа і Світличний, закачавши рукави, склали посолене і вже охололе сало до великої діжки. Корній же солив м'ясо прямо надворі, на брезентині: втирав густо сіль, щоб не зіпсувалося в ямі.
Поралися до пізнього вечора, та ще й ніч прихопили. І вже вранці, повантаживши засолене й посмажене, густо смальцем залите, одвезли в поле та й закопали поруч із зброєю.
Тепер можна рушати далі. А перед цим мали розмову з Тетяною й Галею, бо Ганжа поділився своєю думкою з Світличним, тому ця думка припала до серця: якщо уже кінний загін, який — сьогодні тут, а завтра за сто кілометрів.
то треба подумати й про поранених, котрі хочеш-не-хочеш, а будуть. Воювати ж збираються, а не в піжмурки гратися з німцями! З собою возити не випадає: м~лорухливий обоз повисне гирею. Та не кожногр пораненого й повезеш по бездоріжжю та груддях А залишити на ворогів — про це й думать ніхто не поем" би! Кожен партизан повинен знати, що товариші швидше загинуть самі, аніж оддадуть його на поталу... Отож і виходило, що треба мати надійний притулок, а то й не один... Де й нагляд дбайливий, де й перев'яжуть, і полікують, а треба — то прооперують.
— Це ж і лікаря треба!
— А що, знайдемо й лікаря! Не всі ж вони подалися на
схід.
— Мабуть, що не всі,— погодився Світличний та й обернувся до сестри: — То як, сестро, візьметесь влаштувати шпиталь?
— А чого ж,— сказала Тетяна, та й осіклась, згадавши, що не вона ж тут хазяйка.— Тільки Галю спитайте.
— А я що, руда? — аж образилася Галя.— Чи у мене серця немає?
— От і добре! — вигукнув весело Світличний та й обійняв жартома Галю за плечі.— Ех, жаль, що одружений, а то взяв би вас, Галю, за себе! — Галя усміхнулася тихо, від руки звільняючись Федорової. Спитала, а що їм робити, як хутір провідають поліцаї чи німці. Куди дівати поранених?
— Треба подумать,— сказав Ганжа.— В хаті, звісно, тримать не можна.
Пригадали горище, та одразу ж і роздумали: поліцаї в першу чергу на горище й заглянуть. Не так партизанів шукаючи, як — чим поживитися. Походили двором, у сарай, у корівник зазирнули — зупинили свій вибір на клуні. Там лежала ще торішня солома: поліцаям та німцям з неї поживи ніякої, а щоб не знайшли, не вгледіли, на ту солому забравшись, вирішили викопати по той бік, при самій стіні, цілу кімнату: стіни матами солом'яними обставити, під ноги соломи і зверху, дошками накривши, привалити соломою, лишивши щілину,— аби тільки людина пролізла, та й ту маскувати...
— Подохнуть — не знайдуть,— сказав Ганжа задоволено, аж під вечір, коли все закінчили.