Тоді він обережно виставив голову.
Вдивлявся до болю в очах.
Нікого.
Тільки чорніє розмитою плямою ґанок.
— Спокійно живуть,— буркнув Світличний.— Не бояться.
— А кого їм боятися! — озвався сторож, і всі аж докір учули в тому зауваженні.
— От що, Панасовичу,— обернувся до нього Світличний,— спасибі вам за все. А тепер мотайте швидше додому, щоб вас не побачили разом із нами.
— Та піду вже, піду. То звиняйте, коли що не так,— сторож усе товкся біля них, йому жаль, мабуть, було розставатися з партизанами. Врешті подав руку Ганжі, Світличному, на прощання сказав: — Ви ж у сіни як зайдете, то двері праворуч. Там тільки руку простягнути...
— Та вже якось намацаємо...
— То Бог у поміч вам, хлопці... Та не забудьте посуд занести. Воно ж війна, ніде не дістанеш,— додав, наче виправдовуючись.
— Не забудемо.
— За ворітьми й покладіть. А я підберу. То бувайте здорові!
— Бувайте і ви! Спасибі за всь!
Постояли, мимоволі прислухаючись до кроків сторожа, потім Світличний скомандував:
— Нелю, Андрію,— до вікна!.. Стануть стрибати — з автоматів... Ти, Степане, лишайся з кулеметом на вулиці... Решта ж — за мною! — Завдав мішок на плече, рушив до ґанку.
В сінях теж не було ні душі. Лише праворуч, з-за дверей, лунав монотонний голос. Світличний затупотів щосили ногами, потягнув двері на себе.
— Добридень у хату! — привітався весело.
В яскраво освітленій кімнаті було повно поліцаїв. Сиділи на лавах, спинами до дверей, обличчям до столу, до невеличкого чоловіка з прилизаним чубчиком, в німецькому, без погонів, мундирі,— чоловічок тримав у руках великий аркуш паперу, він строго, а водночас і трохи здивовано втупився в зайду: не звик, мабуть, до того, щоб отак безцеремонно вривалися до них у приміщення. Поліцаї ж усі, як один, враз обернулися: дивилися на незнайомого чоловіка з мішком у руці (вже у руці, а не за плечима), а друга рука для чогось у мішку, наче він там щось намацує... ще й при зброї, з очима такими відчайдушно-веселими, наче він, чоловік отой, прямо з порога сплесне в долоні та й піде у танок.
— Х-ху, ледве добралися!
— Хто ви такі? — запитав начальник поліції: він уже звівся, але од того наче вищий не став.
— Зараз узнаєш! — пообіцяв ще веселіше Світличний і обернувсь до дверей: — Заходьте, хлопці, не соромтеся: тут усі свої!
Поліцаї ще більше витріщилися, побачивши "хлопців": мокрих, зарослих та забрьоханих, мов болотяних дідьків. Зупинилися в дверях і в кожного в руці — теж зброя.
— Та хто ви такі? — в голосі начальника поліції вже пролунала тривога.
— Та кажу ж: зараз узнаєш!
Світличний підійшов прямо до столу, поклав мокрий мішок. Там щось торохнуло, брязнуло, темна пляма одразу ж поповзла по столу — Світличний одгорнув набік папери, а другої руки з мішка не виймав, другою продовжував там щось притримувати. Повернувся веселим обличчям до поліцаїв, спитав:
— То як, хлопці, житуха? (
Поліцаї заворушилися, декотрі стали всміхатися навіть: чоловік їм явно починав подобатись.
— Помирати не хочеться?
— Хто ж би хотів! — реготнув. один із поліцаїв.
— То й добре!.. То й молодці!..— Світличний явно ігнорував начальника поліції, який стояв, не знаючи вже, що його й робити. Дуже ж бо незалежно та сміливо поводив себе оцей незнайомець! Ще, гляди, якесь начальство з району... А Світличний ще глибше засунув руку в мішок, спитав:
— А вгадайте, хлопці, що тут у мене?.. Хто вгадає, тому перша чарка... Е, ні, руками не мацати! — бо поліцаї так до столу й посунули.— Так хто перший вгадає?
— Сулія з перваком! Регіт.
— Смажене порося! Регіт ще більший.
— От і не вгадали!.. Тоді, може, ваш начальник угадає? — повернувся нарешті Світличний до чоловіка в мундирі. Той криво усміхнувся, але голосу не подав.— Що ж, доведеться підказати: гранати тут, хлопці! Одна протитанкова, а дві звичайні. І три протитанкові міни... Уявляєте, що б тут було, аби вони вибухнули?
"Хлопці" як стояли, так і оклякли. В декого аж щелепа одвисла...
— Ото, вже й злякалися! — здивувався Світличний.— Не бійтеся, я ж рукою запобіжник притримую... Чеку, правда, висмикнув, а запобіжник під пальцями. Що я, дурний — одпускати? То хіба що хтось із вас на мене накинеться чи вистрелить у спину, отоді вже не обезсудьтс Тоді одпущу.
Поліцаї вже й зовсім обмерли. Дивилися на мішок прикипіло, окрім того мішка нічого й не бачачи. Один лише начальник зібрався на голос. Хоч і в нього посіріло обличчя:
— Хто ви такі?
— Ху ти, забув! — ляснув себе по чолу вільною рукою Світличний.— Хотів одразу назватися, та, бач, забув.. Партизани ми, панове поліцаї!.. А до вас завітали, щоб розжитися зброєю. Люди ми скромні, багато просити не будемо: заберемо, що у вас є, та й бувайте здорові... Ну ти!_ Опусти руку!.. Руку, кажу! — бо начальник поліції, почувши про партизанів, інстинктивно смикнувся до кобури.— Я тебе стрельну, гнидо вонюча!.. Вітько, забери в нього пукавку!
Вітька якось аж неохоче одірвався од одвірка, лінькувато підійшов до начальника поліції: він, як ніхто, умів підігравати Світличному. З нудьгуючим виразом розстебнув кобуру, дістав пістолет, опустив до кишені. І з тим же нудьгуючим виразом — мов, нам це не первина! — пішов до дверей.
— Отак буде краще,— сказав Світличний.— А то, бач, стріляти! А ти про свою жінку подумав? Про діточок маленьких, що лишилися б сиротами? Про їхніх дітей он подумав? — кивнув у бік поліцаїв. І хоч усі поліцаї навряд чи й устигли завести дітей, такі були молоді та зелені, багато хто з них закліпав жалісно повіками... Лежить же оно на столі... Страшно і глянути... Лежить їхня смерть неминуча і аж ворушиться під рукою вже не кумедного — страшного чоловіка...
— Ану, хто навоняв? — поцікавився строго Світличний.— Фу, пани поліцаї! — аж похитав головою. А "пани поліцаї" вже й дихнути боялися.— Ну, гаразд, прощаю для першого разу... Отже, таю ви нам добровільно здаєте всю зброю, а щоб ніхто не подумав, що ми вас присилували, то про це й записку напишете... Ручка є?.. А чорнило?.. От і добре!.. Бери папір, пане начальнику, сідай і пиши... Пиши, пиши, я продиктую... Значить, так: "Командирові партизанського загону товаришеві Світличному..." Написав?.. Тепер двигай далі: "Ми, поліцаї села..." Яке пак ваше село?