А дядько вже підійшов до човнів. Поклав у один весло й вудлище, поставив відерце. Одгорнув. полу плаща, поліз до кишені. Довго там нишпорив, мов кишеня мала ще й закапелки, потім поліз до другої.
— А будь ти неладен: забув! У хлопців ворухнулась надія.
— Що забули, дядьку Василю?
— Ключ од човна забув!.. Зачекайте, зараз вернуся! Хлопці не одривали очей од дядькової спини, поки він і
зник у дворі. Потім Степан —гмикнув Вітьку за рукав:
— Побігли!
Вітька завдав на плечі мішок, і вони побігли од річки.
Мішок важко бив у спину, кулемет чимось гострим впирався в хребет, диски торохкотіли, мов навіжені, але хлопці не зупинялися. Перевели дух лише тоді, як позаду лишився луг.
— Ну, ти давав! — сказав захоплено Вітька, дивлячись на худе й гостре Степанове обличчя.
Дощ уже йшов по-справжньому, виднокруг, посічений струменями, геть затуманився, розкислий чорнозем налипав пудово на ноги, але навіть це не могло пригасити Вітьчин радісний настрій.
— А яка рибина зірвалася! — пригадував він.— І як ти на мене закричав! — Розсміявся — не витримав, і Степан усміхнувся у відповідь, витер долонею мокре лице.
До хати повернулися без кулемета, хоч дуже хотілося одразу ж принести, похвастатись. Але взяла верх обережність, і вони заховали мішок у бур'янах.
— Знайдемо? — занепокоєно оглядався Вітька.
— Знайдемо. Ми там завжди кавуни ховали, як верталися з баштану.
Вітька не став допитуватися, які кавуни і з якого баштану: мовчки пішов за Степаном.
— А де наші? — озирнувся Вітька, ступивши до порожньої хати.
— На горищі,— відповіла Степанова мати: обличчя її було заплакане і якесь аж сердите.— І нікуди ти не підеш і не збирайся! — закричала вона вже на сина.
Степан нічого не відповів. Підійшов до скрині, засланої вишитою доріжкою, підняв важке віко. Дістав ребристий танкістський шолом, любовно складену гімнастерку з чорними петлицями, і мати, зрозумівши, що син збирається всерйоз, мовчки заплакала. Плачучи, вона пішла до печі, одставила заслінку, дістала чавун. Налила у велику полив'яну миску гарячого супу, вкраяла глевкого чорного хліба. Сльози рясно котилися їй по щоках, але вона їх не витирала, навряд чи їх помічала, тільки заламувалися брови, беззахисно й болісно, та тремтіли вуста.
Степан, уже в гімнастерці, підперезаний командирським ременем із пістолетною кобурою, і ;од того якийсь аж старший, мовчки й сердито сьорбав суп, фітька ж оминав поглядом жінку: так йому було зараз незручно. Пригадав свою матір, як вона бігла пероном, услід за вагонами, осліпла од сліз, пригадав і аж голову нахилив, бо запекло, защипало в очах, а на серці лягло почуття провини. Хоч він і сам не знав, у чому перед матір'ю винен.
Може, у тому, що, лежачи в шпиталі після першого поранення, написав їй лише одного листа, а знайомій дівчині писав майже щодня. Може, у тому, що не так часто, як треба було, її згадував. А може, й у тому, що весь оцей час, всі оці дні, місяці міг щомиті загинути і вона навіть не взнала б, що він уже мертвий і де похований...
Вітька пригнічено досьорбав суп, тихенько подякував. Сказав, що теж полізе на горище.
— І я з тобою,— одклав одразу ж ложку Степан: боявся, мабуть, лишатися наодинці із матір'ю.
— Йди, йди, хай тебе вб'ють! — озвалася одразу ж мати. Так ніби син збирався не на горище, а в бій. Губи її ще більше тремтіли, вона з останніх сил, мабуть, стримувалася, щоб не розридатись.
— Так уже й уб'ють! — буркнув Степан. Обійшов опасливо матір, наче вона тримала у руці деркача і могла деркачем отим його вдарити.
Видерлися на горище. Пахло павутинням і пересохлою глиною, над головами шурхотів, на солом'яну покрівлю падаючи, дощ, а тут було сухо й темно, і хлопці із світла спершу нічого не могли розгледіти.
— Йдіть сюди! — покликав їх Світличний. І одразу ж запитав: — Принесли?
— Принесли,— відповів щасливо Степан.— У бур'яні заховали... Будемо йти — заберемо.
— Ну, молодці!
Ганжа поцікавився, як вони отой кулемет діставали.
— Це все він,— сказав Вітька.— Сам пірнав, сам і діставав. Пригадали ще, як клюнула риба, посміялися. Згадали й
дядька, який замалим не зірвав усю операцію.
— А поліцаїв не бачили?
— Не було.
— Спокійно живуть!
— А чого їм боятися? — запитав сердито Світличний.— Це ми, наче миші, по горищах ховаємось!
Ганжа промовчав. Повернувся до Степана, який встигнув уже шолом прилаштувати на голову, сказав:
— Ти от що, Степане, йди до матері.
— Ще чого! — наїжачився одразу ж Степан.
— Йди, йди,— м'яко умовляв хлопця Гангка.— Побудь біля —неї: невідомо, коли ще доведеться побачи'*ись.— "Та й чи доведеться!" — ворухнулася думка— Та й краще буде, як ти спустишся донизу. Поглядатимеш у вікна, в разі чого — попередиш. Тільки скинь гімнастерку й оцю свою шапку.
— Не шапка, а шолом! — образився за танкістську форму Степан.
— Ну, шолом, пробач. Ти його поки що сховай, щоб комусь не впало в око. Надінеш увечері. Як будемо йти...
Степан з видимою неохотою посунув з горища.
Коли ж настав вечір і вони спустилися донизу, Степан уже зібрався в дорогу. На лаві лежав заплічний мішок, перешитий із лантуха, мішок був набитий по самісіньку зав'язку (мати хоч тут узяла верх над сином), Степан знову був у гімнастерці та шоломі, а замість галіфе на ньому були штани з "чортової шкіри" та парусинові черевики: осколок, що зачепив Степанову ногу, пошматував і галіфе, й чобіт. Степан сидів край столу: стеріг вечерю, що парувала в мисках, і лице його було не веселе та радісне, а похмуро-насуплене, мати ж Степанова вже не плакала, тільки аж потемнішала на виду.
— О, вже й вечеря готова! — вигукнув весело Світличний. Жінка усміхнулася зблякло, запросила тихо до столу.
І весь час, поки вони їли, дивилася тільки на сина...
Коли ж стали збиратися, вона стрепенулась, заметушилася, хапаючи все, що могло їм знадобитися в дорозі: кинулася до сина, коли він узявся за сидора.
— Та я сам! — сказав Степан із досадою: йому було, мабуть, незручно перед партизанами.
А вона все поправляла мішок, все не могла одірватись од сина.
І потім, коли вже виходили, зупинила Світличного. Стояла посеред враз спорожнілої, враз посмутнілої, важкими тінями наповненої хати (навіть вогник у бликунові осів і потьмянів), стояла й просила, благально торкаючись його рукава: