— Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! — вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: "А давай їх сюди!" — то Володька вже й не пам'ятав, як із-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс па плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз'юшений натовп: "Лови!.. Держи!.." — упіймають — утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька і Нешерет бігли мовчки.
Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село — у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.
ІІутька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдуть до нього.
— А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!
— Я туди не вернусь! — буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.
— Вернешся — де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо...
З того часу Путько назива Твердохліба тільки "синашою". І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:
— Цей у нас орел! Сам воспитав! Татусь, туди йому в печінку!
Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Хоролівського райвиконкому.
Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу — Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали... Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:
— А оце вам і редактор!
Віталися і з редактором районної газети — молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.
— Зайдемо в контору?
Зайшли. Путько одразу ж. у іТвердохлібове крісло — аж .чатріщало:
— Ану показуй, що тут у тебе!
Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи,— знав кожну цифру напам'ять, серед ночі розбуди та запитай — скаже одразу й не зіб'ється,— і І Іутько обертався щоразу до редактора:
— Запиши!
Не забув і про ланкову, про Наталку:
— Як там вона?
— Та нічого... Відвідує агрогурток, взяла нове зобов'язання...
— Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?
— За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.
— Дадуть! Можеш не сумніватися.— І до редактора: — Фотоапарат прихопив?
— Є, у машині.
— Треба фото зробити. Щоб як вийде указ — одразу в газету.
— Зроблю, Митрофане Онисимовичу!
— Ось тут покінчимо — заїдем до неї...
Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб — морг одному з бригадирів. ТЬй бічком-бічком та непомітно за двері.
— Та-ак... Ну, а як із фермою?.. Як надої?
— Нормально, Митрофане Онисимовичу!
— Молодця, молодця!.. Запиши!
— Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?
Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п'ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.
— Молодця, молодця... Запиши!
Редакторові й нагадувати не треба — записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.
Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:
— А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять в колгосп.
Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?
Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло...
— Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили! Бухгалтер відомість розкрив — цоки-цок рахівницею:
— Одну тищу шістсот двадцять три.
— Закругляй на тищу сімсот,— сказав Путько редакторові. Редактора вчити не треба — закруглив.
То скільки ж це буде, як на оті сімсот п'ятдесят грамів помножити?
— Множте на вісімсот — будете ще на грами розмінюватись! Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу
триста шістдесят кілограмів.
— Закругляй до півтори!
Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.
— Чорнильницю приведи у порядок! — наказує Твердо-хлібові.— Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові — він тебе на весь район пропечата!
"Запиши", однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов'язково врахує, запитав:
— Як, Митрофане Онисимовичу,— на ферми чи до Наталки? Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на
Твердохліба, запитав:
— Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить? Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!
В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.
Наталка недалеко од колгоспного двору й жила — бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів — майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.
Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай... То кидати оце, все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!
— Та чи ви'її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!
— Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!
Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити но-людському!
Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся — тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!