А остання стоянка на хуторі? Тішилися думкою, що хутір глухий, що ніхто не довідається...
І гірко, і чорно на душі в Ганжі, і вже здається йому, що навіть сонце не гріє. Хоч воно, піднімаючись усе вище й вище, уже палить по-справжньому. Он заворушилася Неля, сіла, протерла кулаками заспані очі, побачила Ганжу, Світличного, спитала налякано:
— Проспала?
— Спи,— сказав їй Ганжа: тверді його вуста ледь здригнулись од сміху.
— Я ще трохи,— сказала тоді Неля. Знову лягла, зібгалась клубочком, міцно заплющила очі. Але сон її вже, мабуть, не брав: полежала, полежала, та й знову звелася. Помацала свою розкуйовджену голову, заходилась розчісуватися. І то ж скажи: все розгубила, здається, у тому болоті, а гребінець зберегла! Що то значить — жінка! Розчісується, голову набік схиливши,
І Ганжа гірко думає: "Тобі воювати?! Тобі до клубу ще бігати на танці, в кіно та обніматися десь попід вербами... Синів і дочок родити..." Враз уявив її мертвою, з очима заскнілими. Йому запекло в очах. "Ех, дурень старий, зовсім з розуму сходжу!.." Насупившись сердито, одвернувся од дівчини...
За Нелею прскинувся й Вітька-моряк. Сам собі скомандував: "Підйом!" — і як.на пружині! Став заклопотано роздивлятися морські свої кльоші, в баговиську вимочені, засохлою грязюкою вкриті. Дістав із піхов фінку, заходивсь обчищати. Обличчя таке: важливішої справи зараз у світі немає.
Звівся й Андрій. Набурмосений, ні на кого й не гляне. Переживає, мабуть, за автомат.
Один лише Корній спить, як після маку. Зарився в траву, ще й піджак на голову натягнув. Поперек оголився, сонце припікає, аж пара йде із шкіри, а він хропе — могила дрижить.
— А що? — мовив тоді Федір Світличний.— Відпочили, поспали — пора і в дорогу.
Звівся, випростався, став вдивлятися в обрій, козирком долоню наставивши. Не на південь (там лишився Вовчий яр з поліцаями й німцями) — на північ дивився. Туди, де лежала невидима звідси Хоролівка (кілометрів з двісті, якщо не більше) і де попереду мало бути невеличке село,— вони його проскочили, коли дві доби тому втікали, од погоні рятуючись. Ага, он воно: витикається тополями, струмує поодинокими димами,— Світличний дістав компас, засік потрібний напрямок, щоб не збитися, коли пірнуть у бур'яни, ще раз сказав:
— Таки будемо рушати... Та розбудіть отого бугая! — Бо Корній і не думав зводитись.
Підійшовши до села, залягли в бур'яні. Дивилися на садиби, хати, на зелену, повну всілякого їства городину, ковтали голодну слину.
— Туди йти зараз не можна,— мовив Ганжа. Попереду — витоптаний вигін, що спускався униз, до села, на ньому не сховатися й миші, не те що людині, і невідомо, хто живе в отій крайній хаті: своя людина чи фашистський запроданець. Та хоч би хто там жив, а їм ніяк не можна на цей лужок потикатися: помітять одразу.
Дивилися тоскно на сонце: висіло саме в зеніті, до вечора, отут лежачи, можна й Богові душу віддати.
— То що будемо робити?
Вітька сплюнув рішуче, насунув на брови пілотку, став зводитись.
— Ти куди?
— Піду! — сказав зло.— Поворушу тих кугутів.
— Ляж! — наказав суворо Ганжа. А що Вітька все ще стояв: — Ляж! — майже крикнув. І коли Вітька нехотя ліг... ліг з таким видом, наче сказав: ну, не хочете, хай вам буде гірше, а мені все одно... коли Вітька знову пірнув у бур'ян, спитав Ганжа Світличного: — До хутора ще далеко?
— Кілометрів із десять.
— Треба обійти це село і добиратись до хутора,— вирішив Ганжа.— Прибудемо якраз надвечір, та й свої там люди: не продадуть. А лежати отут — од нудьги подохнемо...
Йти то й іти: ніхто не заперечував. Зводилися важко, один по одному пірнали в бур'ян.
А коли відійшли добрі гони, так кілометрів зо два, Пекельний сказав, мов проснувся:
— А в мене там тітка живе.
— Яка тітка?.. Де?..
— Та моя ж, у отому селі,— по-волячому мотонув назад головою Корній.— В отій хаті, що скраю...
— Що ж ти, душа твоя гаспидська, досі мовчав? — аж затрусило Світличного.— Що ж ти нас знову в оцей бур'яни-ще погнав?
— Та чи я вас гнав! — боронився Пекельний.— Одпустіть сорочку — ґудзики пообриваєте!
— Тобі вуха віслючі варто пообривати! — сказав сердито Світличний.— Бачили такого: лежав годину, лупав баньками і ніяк не міг пригадати, що там його тітка живе! Мозок у тебе в макітрі чи глей?
— А я знав, що це вам так важливо?
Світличний тільки рукою махнув: ну що з таким робити! А решта, не витримавши, розсміялася. Навіть Ганжа усміхнувся, дивлячись на Пекельного.
— Ні, з тобою не знудьгуєшся,— продовжував Світличний— От ми зараз усі сядемо на тебе, та й вези нас назад.— Почмихав, почмихав у вуса, спитав: — То як, будемо вертати до села чи підемо до хутора?
Вирішили вертатися. Лежати все ж краще, ніж іти.
— Гляди ж: якщо обдурив — шкіру спустимо! — пообіцяв Корнієві Світличний.— Ти хоч був у неї?
— Та був... У гостях...
Знову дійшли до вигону, залягли в бур'яні. Тільки село не здавалося зараз таким, як годину тому. Яснішим, веселішим.
привітнішим. Особливо ота крайня хата, що в ній і живе тітка
Корнія. і
— У неї велика сім'я?
— Ні... Тіки дядько й вона.
— Обоє дома?
— Тітка удома." Дядько на фронті.
— Пам'ятаєш хоч, як її звати?
— Тітка Наталка...
— Хоч за це спасибі... що не забув.
Дивилися на хату, чи не промайне хто, не вигулькне. Але хата стояла до них глухою стороною з малесеньким, майже під самою стріхою віконцем, і якщо хто й виходив, то навряд чи вони і побачили б: майже весь двір затуляла стіна, повітка, та клуня висока, та садок, зарослий, густий, що примикав до левади.
— Корова у тітки є? — допитувався Вітька-моряк голодні очі його аж світилися.
Корній відповів, що мала бути. Ну, швидше б сонце заходило!
Аж ось і воно покотилося на захід. Велике, червоне, натомлене. Якесь аж пригасле. І одразу ж селом поснувалися тіні: широкі й вузькі, короткі та довгі. Од хат, од тополь, од тинів. На вулицях з'явилися люди, а з протилежного боку, збиваючи куряву, вже сунула череда: жива рогата ріка затопила вулицю, розтікалася в завулки, в двори, що поодчиняли їй назустріч ворота. Пастухи й підпасичі йшли позаду, і за кожним натомлено волікся довжелезний батіг, через плече перекинутий.
їм аж сюди запахло молоком. Особливо коли й у крайньому дворі вийшла жінка, одчинила ворота.