Залягли, завмерли, боячись і дихнути. Вдивлялись напружено. Там аж чорніло од постатей: оточили, замкнули — миша не вислизне! Не копала навіть окопів — настільки були упевнені, що партизани й не рипнуться: сидітимуть у болоті, поки й подохнуть, або не витримають і виповзуть, щоб здатися... Ходять не криючись, мов на прогулянці, і то один, то другий, знявши гвинтівку з плеча,— трах! бах! — у очерети, у болото: знайте, мовляв, що ми вас стережемо,— а вони лежать поруч, за півсотні кроків, не більше, лежать і бачать з відчаєм, що яр набагато лівіше, і треба знову відповзати в болото, знову брести, долаючи твань.
Світличний оглянувся, хитнув головою (моторошно зблиснули зуби на сірому, як земля, обличчі), став одповзати од берега.
Дно стало мов іще грузькішим, а ноги ще важчими. В грудях усе вигоріло, тільки серце й лишилося, велике й розбухле. Йому вже бракувало там місця: болісно бухало в ребра, підпирало під горло. Кров, в'язка та гаряча, била у скроні, і було вже байдуже, виберуться вони до того проклятого яру чи отак до скону й брестимуть. І в отупілих головах ворушилася одна й та ж думка: плюнути на все й лягти. В болото, у воду, поміж купинами.
Перший ліг Корній: ступив набік, до купини, кинув на неї гвинтівку та й сам упав зверху. Ліг, наче вмер, і як не торсав його Ганжа, як не вмовляв, не поворухнувся:
— Все одно помирати... То лучче вже тут...
— Помирати?! — аж засичав Світличний.— Я тебе вмру, паразите!.. Ану вставай!
— А не встану,— глухо, в купину відповів Корній.— Хоч убийте — не встану— І на доказ того, що таки не зведеться, обхопив купину руками.
— Брешеш, устанеш! — Світличний ухопив Корнія за чуба, смикнув щосили. Пекельний трохи підвівся, та як тільки Світличний його одпустив, знову ліг на купину: видно було, що він і справді вирішив тут і померти. І хтозна, що зробив би із ним Федір Світличний, якби не Неля: підповзла до Корнія, обняла, припала обличчям до непорушної його голови, зашепотіла на вухо. Щось своє, ніжне, жіноче, ласкаве, й напружена, ладна до супротиву постать Пекельного поступово обм'якла, і він ображено поскаржився Нелі:
— А що ж вони прямо за чуба!..
Неля знову зашепотіла, переконливо й гаряче: ну, милий, ну, рідний, вставай, лишилося ж трохи, вже недалечко,— Корній заворушився, як розбурканий вуї, одірвав од купини голову. Постояв, хитаючись, поводячи безтямно очима, ступив уперед.
— Гвинтівку, чорте, візьми! — засичав йому в спину Світличний.
Пекельний мовчки повернувся, підняв гвинтівку, закинув на плече, наче косу, посунув ведмедем. Попер навмання, 'і такий тріскіт пішов навкруги, що, аби не грім, вороги їх почули б одразу.
Добралися нарешті до яру. Попадали в твань, у рогіз, довго лежали відсапуючись. Яр нависав високими стінами, стіни підіймалися майже до неба, зливалися з хмарами, що сунули й сунули, навально, невпинно, у громі, у зблисках, а тут, унизу, все наче вимерло, причаїлося, з острахом поглядаючи вгору,— й очерети, й почорніла вода, і берег, на якому стирчали постаті поліцаїв та німців: Андрій тоскно подумав, що даремно вони мучилися, сюди добиваючись,— все одно не прорвуться, що й гроза їх обдурить: пошумить, погуркоче та й пройде собі мимо, не зронивши на землю й краплини. Хмари ж уже он де, доповзли аж до заходу... І тільки подумав, як по очеретах пронісся перший подих вітру. Він лише ковзнув над болотом, ледь гойднув очеретяне море, та одразу ж налетів другий, зашумів, затріщав, погнав темні брижі, пружно війнув у гарячі обличчя. І ще одна хвиля... І ще... Щоразу тугіша й могутніша. Вже ревіло довкола й свистіло, неслося й закручувалось, і сліпуча блискавиця, пропоровши повітря, з сухим тріскотом ввігналася в землю.
— Зараз почнеться! — закричав Світличний: уже не боявся, що їх почують на березі,— таке довкола коїлося, а Вітька-моряк захоплено вигукнув про артпідготовку, бо гроза й справді немов заповзялася знищити все живе на землі: блискавиці били одна за одною — вогняна рухлива стіна наступала ближче, ближче, і стільки було в ній злої спопеляючої сили, що всі мимоволі аж голови ввібрали в плечі...
Кресало і зліва, і справа, й позаду, і вже спереду: гроза наче пристрілювалась, брала у вилку,— клала сліпучі снаряди все ближче і ближче... і шипіло, й потріскувало, і пахло, різко й пронизливо... вогняний вал прокотився над самими головами, глушачи й осліплюючи, а позаду вже наростав, наближаючись, шум. Не шум навіть, а гул, густий та потужний,— сіра рухлива стіна, освітлена суцільними спалахами, неслася мов несамовита, все підминаючи, все поглинаючи, і не було від неї порятунку нікому.
Налетіла, накрила, загула рівно й потужно. Довкола закипіло, забило тугими струменями, поглинаючи звуки, навіть громовиння не стало чутно,— тільки гул, гул, гул, такий могутньо-нестримний, що все аж здригалось довкола. Світличний звівся не криючись: розмита, поламана постать ледь вгадувалася за водяною стіною, махнув автоматом, рушив до берега. Оглушені, майже осліплі, всі піднялися за ним. Брьохали по воді, продирались крізь воду, вже й дихали, здавалося, водою, бо не було навіть повітря: тільки вода і вода, водяна нестримна стихія, осатаніння води, водяне дике буйство!
Андрій ішов слідом за дядьком та Нелею,— водяні струмені замалим не валили з ніг, били в обличчя, у плечі,— він нахилив голову, щоб не захлинутися, а під ногами у нього так і кипіло, і рогіз весь лежав, наче скошений. Добрався врешті до берега, наткнувся на Нелю: вона стояла завмерла, а попереду, розмита дощем, хилилася зігнута дядькова постать. Обійшовши Нелю, Андрій підступив до дядька і побачив перед ним темне розпластане тіло, напівзанурене в воду. Обличчя, руки, ноги були у воді, а спина виступала чорним горбом, і в спині, під лопаткою, стирчала ручка ножа.
Дядько висмикнув ніж, пополоскав його у воді, змиваючи кров, оглянувся на племінника: на мокрому обличчі весело й хижо зблиснули зуби. "Зарізав,— подумав Андрій.— Щойно зарізав". Кров, витікаючи з рани, здавалося, ще парувала, і її одразу ж змивало дощем. Сховавши до піхов ножа, дядько знову схилився над мертвим, ухопив за руку, перевернув голічерева.