— Пиш'ть уже й кота на додачу!
Кота іше можна було б простити, аби баба на цьо^у й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:
— Це, бабо, по розпорядженню радянської влади,— як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зів'яли.
За бабою приїжджала та ж працьовита машина. І що то — жінка! Чоловіки вели себе, як порядні,— залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги підняла: ""Рятуйте, хто в Бога вірує!.." В Бога-то вірили — рятувати не квапились. Сиділи по хатах і носа боялись виткнути на вулицю.
Одсиділа баба три роки — прийшла ще лихіша, аніж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусіда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити — і Нешеретові дулю піднесла.
Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.
То ж Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість...
Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами ВИВІВ:
"А Іван Приходько щитав щодня самольоти.— Подумав-подумав, дописав: — Скільки й па яродромі було".
Це — для тієї установи.
І ВЖЄ ТрОХИ дрібніше:
"У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів".
Цс вже для себе.
Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне — змовчить.
Записав же про всяк випадок — для порядку.
Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав "припожалувати" сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.
— Зайців на всіх вистачить?
— Та їх у нас, як сміттяр Одбою немає. Як деревце молоденьке — хоч обв'язуй, хоч не обв'язуй — все одно обгризуть!
— То й добре... Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали. Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив
заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд — залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.
Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.
— Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали. Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають:
жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.
Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими — де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома,— не вистачає десятої клепки.
Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків... З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб'ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!
Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: "А дай устрелю на обід хоч одну звірину!"
З того часу й прокинувся в ньому мисливець.
Стріляв спершу Корній з отієї гаківниці: сипав пороху, шроту, скільки Бог на душу покладе, а потім, прицілившись, поминав нишком царя Давида і всю кротість його та й натискав на гачок. З місяць отак пополювавши, зовсім був оглухнув, і коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.
Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброєю: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво міське, щоб йому й білого світу не бачити, насипав Корнієві добру пригорщу бездимного пороху. Корній його весь у гаківницю і вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надійніше стрельнуло.
Той постріл пам'ятають у Тарасівці й досі. Одні кажуть, що в усіх хатах шибок — як не було. Інші заперечують, що ні, не в усіх, а тільки в тих, які од баштану поближче, зате худобу потім по всьому району шукали. Корнія ж знайшли аж за баштаном: чи то залетів, чи закотився. Годину одливали по тому.
Довго одлежувався удома Корній: думали, що вже й не встане. Поки він лежав, жінка його взяла гаківницю та й однесла до сільради:
— Заберіть оцю манію, поки вона мого чоловіка зовсім не добила!
Вичухався Корній — прийшов у контору:
— Як же я теперечки без ружжа?
Аж хитається іще чоловік, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!
Пуштрив, пуштрив його Твердохліб, а потім і змилувався: наказав дати гусятницю.
Гусятниця теж була у селі з давніх пір. Спершу володіли нею Гайдуки (привіз старий ще під час громадянської разом з іншим майном награбованим), а пізніше довго стояла в сільраді. А коли організувався колгосп, Твердохліб взяв у контору, для сторожа.
Гусятниця — рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калібру — дитяча рука в кожне дуло улізе. Як її на землю поставити, то якраз на зріст доброго дядька. З курками, ще й три латунні гільзи до неї. Гільзи аж чорні од пороху, геть потріскані, але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.
Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься — і звірина у торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив — тільки голову-лапи й знайшов.
Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив,— на плечі — гусятниця, а в правиці — рогачик. Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.