Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.
Вийшов за рідне село, піднявся на пагорб, і світ йому здався безмежним. І не було в тому світі ні злоби, ні страху — тільки радісне очікування чогось незвичайного. Сонце ж гріє ласкаво, вітерець пестить груди (піджачок на руці, бо вже й жарко), босі ноги—ляп-ляп по твердому, колесами вбитому,— ішов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже в'їдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.
У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька і не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.
В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.
На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зіб'ють, переступлять і не помітять.
Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:
— Аусвайс!
Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку. Прочитали і знову:
— Аусвайс!
Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:
— Век!
Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.
Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.
Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній эд мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився
— Кого, хлопче, шукаєш5
— Та поїзда...
— І далеко зібрався?
— Та в Харків... По ліки... А вони проганяють,— кивнув у бік німців.— Не пускають.
— І не пустять,— ствердив залізничник.— Той поїзд тільки для німців... Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?
Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить — спасу немає.
— Всі ми зараз обезножені,— зітхнув залізничник. Обличчя його пом'якшало, він співчутливо дивився на Грицька.— Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука... Що я тебе прислав. Од Якимчука — не забудеш?
— Не забуду... Тіки як я його упізнаю?
— Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш... Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука...
Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна — добрий десяток. І вагонів, вагонів — як серед них Петровича того й шукати?
— Петровича? — перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник.— Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.
Грицько і рвонув — забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: "Хоча б встигнути!.."
Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.
— Чого, дурню, гнав? — запитав сердито Петрович.
— Дак ви ж... зараз... їдете...— одхекувався Гриць.
— Який це тобі йолоп сказав?
Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не
видно. Ну ж, зараза, найшов коли!жартувати: на Грицькові усе
хоч бери та викручуй! .
Почувши про Якимчука, Петррвич ще дужче розсердився:
— Йому що: робити більше. нічого?! Людей по шпалах ганяти!
— Я, дядьку, багато місця не займу! — став благати Грицько.— Я десь у куточку...
— В куточку,— чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович.— Багато вас таких, закуточників! А,де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?
Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:
— Ану постій!
І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:
— Як тебе звати?
— Грицько.
— Грицько! — знову пирхнув у вуса.— Всі ви Грицьки!.. А чого добиваєшся в Харків?
Грицько знову розповів про брата Євгена: які йому ліки потрібні. Згадав про сало, зірвав клунок поспішно, став розв'язувати — аж зубами собі помагав. Розсупонив нарешті, намацав шмат сала, вийняв, подав:
— Оце ось вам... за дорогу...
— Що це?
— Та сало ж...
Петрович зважив на долоні сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорної сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душі: раз узяв, то посадить.
— Що ж мені з тобою робити? — набивав собі ціну Петрович.— Ну, гаразд, ходи за мною... Тіки ж гляди: до самого Харкова сиди і не рипайся! Поки сам не випущу!
— Та я, дядьку, й не поворухнуся! — обіцяв повеселілий Грицько.— Як миша сидітиму!
Довго йшли вздовж товарних вагонів, врешті коло одного зупинилися. Важкі двері зачинені наглухо, в дві скоби, що зійшлися докупи, пропущено дріт, а на кінці того дроту — кругла блямба з жерсті, ще на ній щось і видавлено. Петрович той дріт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чіпаючи блямби. Одсунув двері так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:
— Залазь!
І тільки Грицько проліз до вагона, зачинив за ним двері.
Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так і омила сперта, задушлива темрява, од напечених стін, од даху пашіло жаром, він одразу ж увесь змокрів, а тут іще темно, хоч око виколи. Врешті зір став звикати, темрява мов розмивалася, рідшала,— і .ось уже бачить Грицько, що вагон не порожній, що він тут не один: то одна голова, то друга мов із-під води виринали — по всьому вагону. Це були переважно жінки, і всі вони мовчки дивилися на нього, закляклого біля дверей, і мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона і вискочив, аби не були замкнені двері.