Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не ідуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?
І як вона, Галя, лишалась одна?
— І вам не страшно ото?
— Страшно,— признавалася Галя.— Тільки куди маю діватись?
І справді — куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому — лише глухі закутки. Ускочиш — не виберешся.
— Ну, давайте вже спати,— позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі.— Сьогодні вже не повернуться. Видать, в далекі краї покотили.
Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.
Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.
— Галю, держи!
Іван, зіскочивши па землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках,— Тетяна таких і не бачила. Один... другий... третій...
— Неси прямо до хати... Там розберемося... А ви чого? — до Тетяни.— Беріть, помагайте!
Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний..
— Сам донесеш? — спитав Івана.
— Донесу.
22 А.Дімаров
673
Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.
— Галю, одмикай!
Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, вій знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок вегь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.
— Ти що, зовсім ненормальний?..— перейняв його Йван.— Неси за клуню!
— А плоскогубці?
— Зараз винесу. А в хаті не смій! Пішов до хати, виніс обценьки.
— Інструмент! — вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.
Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:
— Цей нате вам. Та не впустіть!
Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.
їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:
— Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу... А ви,— до жінок,— походіть по хазяйству... Нам тут треба про дещо пораїтись...
— Пораїтись! — фиркнула, вийшовши з хати, Галя.— Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!
Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.
— А нечистий їх знає! — відповіла Галя зовсім уже сердито.— Хіба ж вони скажуть?
Сходили, однак, за клуню. Побачили прим'яту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.
Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:
— Слушай, ти знаєш, що він привіз? І став розповідати.
Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об'їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: "Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно".
Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.
Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.
"Ну?" — запитав його Жора.і "Там, де треба",— відповів коротко Йван. "Дшеко?" — "Кілометр". — "Коней тут лишимо?" — "А де ж?"
Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів — завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: "Перевернися, занудо: німці почують!" — "Що? Га?.." — зривався Пилип. І знову — хр-р-р! — поїхав!..
Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду — од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою...
Потім міцно заснув.
Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: "Підйом!"
Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: "Хіба уже ранок?"
Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м'ясом та хлібом.
"Ну, пішли! — скомандував потім Іван. І до Пилипа: — А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну — коти зразу ж до нас. Чуєш?" — "Та чую, не первина",— буркнув Пилип.
Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур'яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: "Отут і чекатимемо". Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.
"Цю візьмемо?" — спитав тихо Жора.
"Цю",— відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла у кювет. Іван
22*
675
дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.
В машині (це був "опель-адмірал", довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.
"Стережи, щоб не втік!" — наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка — діставав чемодан за чемоданом.