В зовсім уже рожевому настрої зайшов до порожньої хати. Засвітив лампу, взяв хліба окраєць, шмат сала. Треба завтра ж послати підводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навіть суха їжа не могла зіпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов'язково вчителів, що володіють німецькою... Може, й німців... А цих — собаці під хвіст! На роботи найважчі, мордами в гній! Щоб забули, хто вони й що вони...
Й одразу ж згадав про Світличну. Цікаво, як вона там? Спить чи не спить?
Світлична не спала.
Коли Гайдук наказав її вивести (в неї аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав їй зводитись та й повів з кабінету в коридор, а потім — у підвал, у холодну, вона трималася з останніх сил, щоб не впасти. Підгиналися, підламувалися, огидно тремтіли ноги. Світлична весь час хапалася за стіни, а внизу, на сходинах, що вели в підземелля, вона спіткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: підхопив, підтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула і, притулившись до одвірка, чекала, знеможена, поки він одімкне двері в підвал.
Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотів, він навіть гвинтівку одставив, бо заважала... Ашот торготів неслухняним ключем, а Тетяна чіплялася за одвірок руками: все тіло, кожна жилка в ній тремтіла й посіпувалася, й нервовий, мов у пропасниці, дрож пронизував од п'яі до потилиці. В голові її й досі лунали Гайдукові слова, ота жахлива Гайдукова погроза,— вона пекла невгасимо, глушила всі інші думки,— Тетяні вже починало здаватись, що вона божеволіє...
Ашот нарешті відімкнув двері, буркнув: "Заходи". Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж сесь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. "З мене досить вашого сина!" — пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю,— Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. "Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе. Вони нас скоро випустять, ма?.." Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею,— звела б голову до низької байдужої стелі й завила б...
Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам'яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка,— що його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. "Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!" — німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. "Отоді ти скажеш усе!.." І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе...
Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.
Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам'яніла, на нарах, і от-от настане світанок.
Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче — аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась... Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина... Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур... Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою... Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення... Вирішила — не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся... І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок — і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах... Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася... Спи, Івасю, спи... Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен... Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина...
Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі,— буде досить, коли їх зв'язати докупи... Івась раптом заворушився, забубонів: "Ма, ма, он вони, ма!" — Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. "Спи, Івасю, спи!" — молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину... "Та що я собі думаю! — схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей.— Та світатиме ж скоро!" Тетяна гарячково стала в'язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.