— Продери баньки та глянь сам.
Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:
— І поспати не дадуть...
Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.
— Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім... Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу — не лишилось нікого. А снаряд як сцисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться — ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив...
— Знав би, то почекав...
— До чого воно така чортівня наснилася? — роздумував тим часом Іван.— Мо', й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був — як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..
Однак сном журився недовго — за сніданком вигукував захоплено:
— От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..
— Зачекай: ось роботу загадають,— розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився.— Як упряжуть землю возити — ратиці одразу відкинеш!
Прийшла і робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки,— живиця аж капотить.
— От де ладан пропадає! — журився Курочка.— Колись за тридев'ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.
Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:
— Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..
І тихенько, щоб не помітили односельці, під'їжджав до старшини, який відав усім тим добром,— то крашанку йому, то шматочок сальця:
— Кутайте, кутайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько.— І, мовби між іншим, завертав нй своє: — То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток — були б і в мене засіки у коморі. А то комору звів, а засіки хоч з лози городи...
Старшина попався не гордий: гостинці брав і обіцяв, як уже розгїжджатимуться, не забути про Куроччині засіки.
Івана не дошки цікавили: з літаків очей не зводив. Питав кожного військового, незалежно од посади та чину:
— Мого не стрічали? Він у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий...
І хоч йому відповідали, що не стрічали, не втрачав надії, що рано чи пізно, а таки натрапить на чоловіка, який би знав його сина. І коли пролітав над головою "ішачок", обов'язково голову задирав: чи не Євген?
Кілька разів брався рахувати літаки, та щоразу збивався із
ліку:
— Тища — не менше!.. Оце сила, дак сила! Ці як ударять, то кому завгодно в'язи скрутять!
Щодня вчасно сніданок, обід і вечеря, та ще й під дудку військову: як заграє, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собі набік. Не життя — раювання Іванові. Під кінець аж погладшав. їй-бо!
— Оце якби із місяць отут потовктися, то і в двері не пропхався б!
Одробили рівно два тижні — ні більше, ні менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усіх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив і що над головою літало. Ляпнеш де — суши сухарі!
Тарасівці, налякані, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрієм, вщух і бджолиний гул літаків,— страх потроху влігся. І вже вдома, обсіяний молодшими синами, не втримається щасливий од зустрічі Йван: розповість, де був і що бачив.
— Там яропланів, як бджіл на пасіці. Як те небо й витримує!-Федора другого ранку похвалилася сусідці, і незабаром
про новий аеродром знала уся Тарасівка.
Протасій же нічого не розповідав своїй Мокрині. Увалився в хату, в чому був, посунув за стіл:
— Давай, що є їсти!
Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока і одразу ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був. сказав, як одрізав:
— Не мона... Бумага підписана...
Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.
Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів — старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з'їздить на ярмарок, то ж не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.
Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обереж-ненько виглянув: чи ніхто не підглядає? — потім двері причинив, ще й кілком підпер із середини. А тоді уже послав руку під стріху.
Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше — тракторист, що — така вже роззява! — поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: "А роздивлюся поближче!" Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді-вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху — та й дай Бог ноги!
Приніс Курочка ключ той додому: навіщо — і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить,— колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.
Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об'явив: "Хто од трактора ключ поцупив — поверніть назад! Поверне — нічого не буде, а знайдемо самі — хай не прогнівається!" Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: "А-я-яй, як же так!" — але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик,— на випадок обшуку.
Вулик його і підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде,— сіна наслала б!
Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..