— Кричить... А чого?
— Боїться, мабуть,— озвався Грицько.— А ми більше до тебе не прийдемо.— В голосі його аж затремтіла образа.
— Ну й дурень! — спалахнув Євген.— Ти до кого ходиш: до мене чи до неї?... А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?
— То ж мати.
— А це жінка... От женишся — узнаєш, почім ківш лиха! — Євген порипів милицями, мовив примирливо: — Ну, гаразд... Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправді отут серед ночі... А її проведи,— кивнув у бік німої.— Та скажи, щоб ночами не бігала: ще на кулю нарветься.
— Скажу,— буркнув Грицько: він був невдоволений братом. Здавалося, що і Євген уже боїться, страхується. Так навіщо ж було тоді затівати?
— Та приглядайтесь пильніше, щоб на яку біду не наскочили,— сказав їм уже в спини Євген. Він довго стояв на порозі: до хати вертатися не хотілося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпіти не міг, нелюбов оця була у нього в крові, од тата, який, як тільки мати розсердиться, так і намагався швидше щезнути з її очей. "Будуть тепер сльози до ранку",— подумав похмуро, бо Катерина, понісши, ставала все дратівливішою — вибухнути безпричинним плачем для неї нічого не варто. А тут іще оці північні відвідини. Його й самого огортала тривога, хоч він себе й переконував, що нічого не буде... що все обійдеться... що Гайдук, обпікшись на Гусаках, плюне на всі оті зошити... А десь у підсвідомості ворушилася думка: "Ба ні, не плюне!" І як Євген її не проганяв, вона не щезала.
Все більше хотілося курити. Євген полапав себе по кишені, мнучи кисет з тютюном, та врешті й не витримав: повернувся до хати. "Разок затягнуся і знову — надвір,— думав похмуро.— До ранку стоятиму!"
Катерина все ще була при столі, хоч уже й не плакала: сиділа, ввіткнувшись обличчям у лікоть. Довга коса розпустилася, звисала їй набік, і від усієї застиглої постаті віяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защеміло на серці. А водночас він ще продовжував злитись на неї за оті сльози і крик, тому й не озвався і словом: порипуючи милицями, підійшов до столу, став лаштувати цигарку. Тютюн просипався на підлогу, бо тремтіли пальці, до того ж Єві*ен, розбалуваний в училищі, а потім і в армії фабричними цигарками, ніяк не міг звикнути до дядьківських самокруток. ,
Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив гніт: сірників було обмаль, їх економили люто, як і весь крам, що колись надходив із міста: сіль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамниці забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптіти скло, вкрутив знову гніт.
Затягнувся, жадібно ковтаючи дим.
— Ти б хоч у сіни вийшов,— не одриваючи од ліктя обличчя, озвалася Катря. Голос її пролунав так рівно й спокійно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злістю ламаючи рота. "Пронесло",— зітхнув полегшено Євген, але не озвався і словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.
Порипів мовчки у сіни.
Курив, обпершись об холодний одвірок, курив і питав сам у себе похмуро, нащо він женився удруге. Найшов час зв'язать собі руки: люди воюють, люди життям накладають, а він, бач, женився... А тепер ще дитина...
Думка, що він невдовзі стане батьком, не приносила радості,— було таке відчуття, наче він учинив щось недобре, осуду гідне, і люди весь вік коситимуться на нього. І гірко, тривожно було на душі — не легшало навіть од курива.
Кинув бичок, погойдав назад до кімнати: не стояти ж і справді до ранку!
Катерина вже лежала у ліжку. Випросталася на спині, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тіла, оголені руки, міцно заплющила очі. Але Євген бачив: не спить, чекає на нього.
Погасив лампу, зашкутильгав до ліжка. Роздягнувся, ліг скраєчку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримає, почне розмову. Він і чекав, і не хотів тої розмови: все ще не міг простити дружині, як вона кричала на брата й німу, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.
І, може, вперше відтоді, як оселився у Катрі, згадав про Зосю. Подумав, що Зося ніколи б не дозволила собі отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Ніколи.
— Пішли? — спитала Катерина. Так спокійно, буденно спитала, мов і не було недавньої сцени.
— Пішли! — буркнув він.— Ще б не піти!
— Хоч би ж хто не перестрів та не встрелив! — У голосі Катерини стільки непідробної тривоги, що Євген аж зривається на лікоть.
— Вигнала з хати, а тепер за ними і скіл-лиш?
— Я, Женю, нічого...— Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтіла ссім тілом, і Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навіть не схлипуючи, навіть не пробуючи витерти сльози, Євген провів по її обличчі рукою, і долоня його одразу ж змокріла.
— Ну, от,— сказав він з досадою,— накричала, а я ще і винен!
— Ти, Женю, ні в чому не винен,— схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щільніше, все з більшою силою, наче хотіла всю себе втиснути в нього — втекти од страшного і моторошного, що стояло за спиною.— Ти, Женю, не винен...
— Так чого ж тоді плакати? — спитав здивовано він.
— Бо вони тебе вб'ють...
— Отакої!.. Та й дурна ж ти у мене! — Євгенові аж моторошно стало від оцих слів.— Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! — Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадійного плачу. А що Катря не вгавала, вивільнився з-під ковдри, ухопив милиці: — Зараз води принесу.
Приніс воду, одірвав од подушки її голову, приставив кухоль до безвольного рота:
— Пий! Одразу полегшає.
Покірно пила — цокотіла об вінчик зубами.
— Годі,— прошепотіла знесилено. І коли він одніс кухоль і повернувся, то вона уже спала. "Ну й ну!" — подивувався Євген, і йому знову захотілось курити. Сон геть щезнув,— який тут у біса сон, хіба можна після такого заснути, тут хоч би й захотів, то не заснув би! — Євген тихенько знайшов сірники і кисет та й вийшов у сіни. Намацав невисоку діжу, що стояла порожньою, відколи він тут і жив, умостився зручніше, став лаштувати цигарку.
"Життя!" — усміхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нічого, окрім жалю до Катерини, якась аж ніжність до неї: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживає, отож, бач, так любить... Бач, що надумалася: вб'ють! А що... Можуть і вбити... Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються... Уявив себе раптом у псі лі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген,— і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися,-г все це здалося зараз таким дріб'язковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його дж сором обпік... "Граємося у підпільника",— всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здазався як ніколи гірким та пекучим. "Живемо — тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!" — подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони — вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: "А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?", що коли б це сталося, то не жив би і дня — покінчив би з собою... І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти,— не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом,— Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.