Поліцаї не знали.
— Хайль Гітлер! І праву руку вперед...
Поліцаї ґелґекнули: "Хайль!", Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:
— Нікого вночі не затримали?
— Так що нікого, пане начальнику!
— Всю ніч чергували?
— Всю, пане начальнику!
Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши "хайль" поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:
— Усіх зібрали?
— Та начебто всіх...
— Повинні бути сто три діуші,— заглянув до блокнота Гайдук— А в дворі наче менше...'
— Хто хворий, а кого в <_елі зараз немає,— пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.
— Перевіримо,— сказав він якомога строгіше.— Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.
В очах Приходькових щось наче зблимнуло.
— А ви й медицину вивчали?
— Я й без медицини їх полікую,— холодно всміхнувся Гайдук І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: — А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?
— Чому ж не обходить? — заперечив Васильович.— Ми всі накази виконуємо... А людей думаю зібрати цеї неділі — не одривати ж їх од роботи у будень.
— Ну, про це потім,— насупився Гайдук відчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька.— Пішли до людей.
Вийшли на ґанок Гайдук став, широко розставивши ноги: у хромових офіцерських чоботях, у мундирі німецькому, з важким парабелумом, у кашкеті з високим дашком, на брови насунутому. Став, узявшись руками у боки,— німець, та й годі! І отак мовчки стояв, поки в дворі залягла така тиша, що аж у вухах задзвеніло,— навіть корови, і ті, здається, завмерли... А Гайдук ще якусь хвилину помовчав, нагнітаючи тишу, тільки тоді став говорити.
Говорив, наче лаявся. Як ото німці говорять. Мов і не кричить чоловік, і не погрожує особливо, а кожне слово його хльоскає, наче батіг. Прості українські слова, досі близькі й зрозумілі кожному, в Гайдукових вустах лунали, мовби чужі: це була наша й не наша вже мова, і зрозуміла неначе, а разом до кінця й не зрозуміла. І люди мимохіть одне в одного перепитували пошепки: "Що він сказав? Що сказав?" — хоч чули всі до останнього.
Гайдук же почав із того, що за більшовиків вони розучилися працювати. Розучилися, розледачіли, розбестилися. Та й до цього, власне, не вміли, бо тих, що уміли, розкуркулили. Лишилися ледарі й злидарі, яким байдужісінько, що росте на землі і чим її засівати. Тепер же, слава Богу, настав усьому цьому кінець. Німці не тільки визволили вас од більшовицького ярма, в якому ви день і ніч гнули спини ("Та ти ж щойно казав, що при більшовиках ми розледачіли!" — подумала більшість. Подумала, але промовчала, бо пам'ятала спину Бородая, списану вздовж і упоперек). ...Тож німці не тільки принесли вам волю, але й научать вас, як слід працювати. Для цього й організовують взірцевий маєток, де ви, всі до одного, пройдете добру науку, щоб посісти потім гідне місце в новому суспільстві. ("Уже посіли: не сміємо й яйце з-під власної курки взяти!")
Іще Гайдук закликав усіх трудитися чесно й не шкодуючи сил. Хто ж спробує ухилитися од роботи, прикинутися хворим, саботувати, того за законами воєнного часу чекатиме каторга або й смертна кара.
Згадавши про дві листівки, що лежали в кишені, додав:
— І не здумайте прислухатися до різних баламутів, збіль-шовичених підривних елементів! Усі вони будуть найближчим часом виявлені й нещадно покарані! Все!
Обвів натовп строгим поглядом, спитав:
— Кому що не ясно?
Ясно було всім. Ясніше ясного.
— То послухайте старосту.
"Послухаєм. Що ж іще лишилося нам робити, як не слухати". Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:
— Значиться, так... Котрі з підводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево... Та не дуже грузіться, щоб не підірвалась худоба, бо тоді на спинах носитимете... Німці, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з підводами мов усе ясно...
— А молоко хто за мене здаватиме? — жіночий голос із натовпу. Гайдук аж навшпиньки зіп'явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жіночка й не думала ховатися: аж руку догори підняла.
— Ви ж, Марфо, й здаватимете,— відповів Приходько.
— Так де ж я візьму того молока, коли в мене вже не корова, а кінь із рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!
В натовпі засміялися, стримано й схвально. Та одразу ж і вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що відповісти Марфі, бо повернувся до Гайдука, розвів безпорадно руками: може, ви що нам, темним, підкажете?
"Що він блазня із себе корчить?" — блимнув на Приходька Гайдук йому вже здавалося, що й старосга у змові з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:
— МОЛОКО здаватимуть усі! До останнього літра! А хто
буде займатися більшовицькою пропагандою,— тут Гайдук так
і вп'явся поглядом у Марфу,— попереджаю: хай потім не
скаржиться!.. Ясно? ,
Ясно... Ясно і це...
— Тож із корівками все вияснено,— продовжував Васильович.— Не будете накладати на вози, щоб аж осі вгиналися, то якось воно обійдеться.— Знайшов поглядом Данилівну, яка стояла на вулиці, припавши до Лиски скорботно, відкашлявся знов. "Щось у нашого старости голос сьогодні сів,— подумали люди.— Та й вид — мов дві ночі не спав".— Тепер далі: всі ми зараз підемо на колишній хутір Івасют будувати для нового пана палац. Чоловіки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дівчата й молодиці складатимуть цеглу, розчищатимуть подвір'я. Поки в полі не наспіла робота, ходитимемо щоденно, окрім неділі. Аж поки все побудуємо.— І скрушно зітхнув: — Так що ця робота од нас, люди, нікуди не дінеться.
Ясно і це. Діждалися панщини!..
— А з своїм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?
Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадійно, мов уже на краю могили стояв.
— І чого ви, Дмитре, переживаєте? — Іван Приходько не витримав і тут: жодні збори без нього не обходилися, то щоб ці обійшлися! — Вам що, мало німецької пайки? Пан начальник пояснив же, які ми ледачі і невдатні. Пролежали сто літ на одному боці, та ще й хочемо, щоб нас хтось підгодовував...