— Та в нас і так уже ноги гудуть! — почали молити жінки.— Одпустіть нас, будьте' ласкаві, в нас же діти ще негодовані.
— Но, но! — сказав строго Гайдук, точнісінько так, як говорив комендант отам, на подвір'ї нового поміщника. І до поліцаїв: — Ведіть!
— Яволь! — крикнули поліцаї та й потурили жінок у бік воріт.
— Одведете — й одразу ж назад! — гукнув услід їм" Гайдук: він уже поглядав у бік ями, з якої вилітала жовта глина. Зачекав, поки минуло рівно дві години, скомандував: — Вилазь!
— Я ще покопаю! — почав проситися поліцай: так йому, бідоласі, хотілося жити.— Ще ж немає двох метрів.
— Ну, покопай, покопай,— усміхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки оті двоє повернуться. Глянув трохи згодом в бік вулиці: біжать. Збивають пилюку, мов коні.
Орднунг. Порядок.
— Вилазь! — скомандував строго.
І коли той виліз — вибрався з ями, мов на той світ, наказав підняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти... Поклавши на дно недокурок, поліцай аж голову в плечі ввібрав, аж скімлився весь, чекаючи, певно, пострілу в потилицю.
— А тепер закопуй,— сказав спокійно Гайдук Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.
Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко. Поліцаї чи то хвилювалися, чи не стріляли ніколи: мазали, аж кулі висвистували.
— Шлехт!.. Шлехт!..— примовляв щоразу Гайдук Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокійного, поліцаям ставало аж млосно. Відчували: цей не помилує. В разі чого — стрельне й не зблимне.
Під кінець узяв гвинтівку в одного з поліцаїв, сам ліг на землю. Прицілився, випустив п'ять набоїв. Обганяючи один одного, поліцаї побігли до мішені: всі кулі поцілили в яблучко!
— Так стріляти! — сказав строго Гайдук. Дістав портсигар, закурив, мружачи холодні очі від цигаркового диму.
— Яволь! — вигукнули поліцаї.
Щось подібне до сміху торкнуло тверді Гайдукові вуста.
— Щодня, з дванадцятої до першої, ходитимете сюди й стрілятимете. Доки не поцілятимете в яблучко. А зараз ідіть повечеряйте. І щоб в цванціг нуль-нуль були вже на службі... Дотримується комендантська година?
— Дотримується, пане начальнику!
— Погано дотримується.. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночі украли кулемета в поліції — це не комендантська година, а суцільний бордель!
— А як вони не слухаються,— поскаржився поліцай, що копав яму.
— Що значить — не слухаються? — запитав суворо Гайдук— Ви хто: поліцаї чи тільні корови? Гвинтівку з плеча і стріляйте. Одного-двох уб'єте, решта слухатиметься, аж присідатиме... І зарубайте на носі: я вам не Івасюта!.. Ідіть!
Поліцаї обернулися невміло, закрокували, мов гуси.
"Вояки! — дивився їм у спини Гайдук.— З такими хіба наведеш порядок у селі!" Подумав про те, що варто підібрати ще двох-трьох поліцаїв уже в Хоролівці. Серед карних злочинців, що сиділи у в'язниці. Злодії? Убивці? Бандити? А Гайдукові такі й потрібні. Щоб і матері не пожаліли рідної. Головне — прибрати одразу ж до рук, щоб більше смерті боялися.
Ну, це він зуміє.
І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пізніше. Врешті вирішив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хаті. Вибілять, вишкребуть, пофарбують, аж тоді поїде забирати майно. Забере все до трісочки, лишить новому начальникові голі стіни — хай сам наживає.
Аж усміхнувся, задоволений.
А коли пізно ввечері зайшов до прибраної хати та ліг на застелене старанно ліжко (не роздягаючись ліг, наче на фронті, ще й кобуру на живіт пересунув, щоб була під рукою), коли вмостився як слід, став думати про Івасюту. Який мов у воду пірнув, мов провалився крізь землю. Знайшли тільки коня, зловили за десяток кілометрів у полі, та наткнулися на місце, де одлежувався Івасюта: прим'ята трава, запечена кров, кілька набоїв загублених, а Івасюти так і не знайшли, хоч обнишпорили
всі ярки і переярки, перевернули всі довколишні села. Привезли
навіть собаку, але було пізно: пройшла злива і позмивала всі
сліди. і
А він же десь є, Івасюта. Десь І одлежується, зализує рану: не міг. забігти далеко, не міг. Все оддав би Гайдук, аби упіймати свого ворога! Що вже не по батькові — по ньому ударив...
"Начальник сільської поліції,— аж скрипить він зубами.— Дорфполіцай!" — Найнижчий щабель у німецькій драбині.
Пригадав, як кричав йому в спину комендант, вимагаючи бігти, і аж кров ударила в голову...
Звівся, закурив, щоб заспокоїтись. Нерви, друзяко, нерви. Старіємо, чи що?.. Рано... Рано списувати ще Гайдука, Гайдук іще себе покаже, Гайдук іще вибереться з оцієї смердючої ями! Не для того він скінчив школу розвідників і заслужив дві медалі, щоб кінчати кар'єру дорфполіцаєм...
"Кістьми ляжу, а збудую палац! Півсела на кладовище спроваджу, а цього року таки справимо новосілля! А попадеться Івасюта — живим з рук не випущу. Замурую у фундамент, щоб і після смерті катувався".
Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщині мотається. Жаль, що його, Гайдука, не було під час' облави останньої,— він би жодного з тих бандитів не випустив. Скільки їх утекло? Десяток, більше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертної години своєї. Захотілося в громадянську погратись — догралися. Спробували, що таке німецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгідну жменьку фанатиків...
Докурив, знову ліг. І незчувсь, як заснув.
Прокинувся вранці од того, що захотілося їсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися — напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку і бритву,— на підборідді вже пробивалася щетина. "Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька,— подумав бридливо,— що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з'їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне".
Але того дня так і не поїхав.
Вийшов надвір, став зачиняти двері і ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.