І Солдати вже підтягнули Бородая під колоду, висаджували і його на сторч поставлений пень. Бородай мукав, наче німий, крутив головою, вислизаючи з петлі, солдати молотили його кулаками. Видерли нарешті ціпок, заломили йому руки за спину, а лейтенант спритно накинув на шию петлю: очевидно, робив це не вперше. Зіскочив на землю, обернувся до коменданта, чекаючи сигналу.
— Пане комендант, ви не повісите невинного!
— А ви що скажете? — звернувся до Гайдука комендант: він уже став вагатися.
Гайдук дозволив собі здвигнути плечима: він сам щойно приїхав сюди, тому й знає не більше, ніж пан комендант. Може, й справді Крюгер дозволив сторожеві ходити на обід...
— Покійник не міг дати таке ідіотське розпорядження! — знову закричав комендант— Пан Крюгер був чистокровним арійцем, а не якоюсь там російською свинею!
Гайдук знову здвигнув плечима: робіть як знаєте. І це ще більше розлютило коменданта.
— А ти?! — напустився він на Приходька.— Як ти стежиш
за порядком? Тебе теж треба повісити! г
Приходько мовчав. Відчував, що комендант кричить, бо вже не знає, що робити з Даньком. Вішати наче вже й ні за що, але й милувати, мабуть, не хотілося. Тож хай покричить, од крику ще ніхто не вмирав, хай собі викричиться, а ми мовчки постоїмо. І Приходько покірно стояв, усім своїм видом показуючи, що він поштиво слухає німця, хоч і не все розуміє: комендант то горлав по-російському, то переходив на німецьку, коли слів бракувало.
Накричавшись уволю, комендант іще трохи попирхав, потім гукнув лейтенантові притягнути того йолопа назад. І Данько, який, певне, так і не зрозумів, що він щойно був на волосинці од смерті і врятувавсь лише чудом, знову опирався щосили, зариваючись ногами в землю.
— Він є ненормальний? — поцікавився сердито комендант.
— Та трохи, пробачайте, є... Без десятої клепки...
— Клепка?.. Що то є — клепка? Гайдук пояснив по-німецькому.
— Я, я,— сказав комендант.— Всі ви без десятої клепки... Я вставлю вам клепку! — перейшов він на крик. Це був, мабуть, останній вибух, останній, ще не розтрачений заряд, бо одразу заговорив спокійніше: — Ви є позбавлені німецький дисциплін.— І вже до Бородая, який стояв перед ним зігнутий у спині, бо солдати ще заламували йому руки: — Ти заслуговуєш бути повішеним, але з пошани до покійного пана Крюгера я тебе цього разу помилую... Однак ти провинився, а жодна провина не повинна лишатися непокараною. Так, так, непокараною... Тому я присуджую тобі двадцять і п'ять шомполів... Зо, зо, фюнф унд цванціг... Льойтнант Грабке, виконуйте!
Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки одні повалили Данька на траву (він знову опирався щосили, і Приходько мало не крикнув: "Та лягай, чоловіче, лягай!" — боявся, що комендант розгнівається — і тоді вже ніщо не врятує Данька), поки солдати валяли Данька, стягали із нього штани та задирали сорочку, двоє інших принесли од машини по шомполові. Потім один із солдатів сів Дапькові на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющої шкапи, хребет напнув сіру шкіру, і вона аж посиніла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:
— Починайте!
Солдати із шомполами ступили крок уперед, і екзекуція почалася.
— Айн!.. Цвай!.. Драй!..— голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою.— Фір!.. Фюнф!..
Од першого ж удару шкіра на Данькові спині тріснула, густо чвиркнула кров. Данько голосно скрикнув, смикнувся щосили, солдати, які сиділи на ньому, вчепилися в плечі й ноги. Занудливий клубок підкотив Під горло Приходькові, навіть їайдук здригнувся, шомполи хвиськали й хвиськали, мов у машині. Бородай щоразу болісно скрикував, а комендант аж ногою притупував, рахуючи голосйо удари.
— Фір унд цванціг... Фюнф унд цванціг!..— І з неприхованим ж: лем: — Ґенуґ!
Захекані солдати опустили шомполи, і з шомполів одразу ж почала скапувати кров. Ті, що сиділи на Данькові, звелися, стали обчищати мундири: бризкало аж на них. Данько ж все ще лежав непорушний, лише посічена, геть закривавлена спина дрібно тремтіла.
— Підведіть його! — наказав комендант.
Солдати підхопили Данька, одірвали од землі. Сорочка опустилася донизу, закриваючи спину, штани ж упали на землю, і Данькова голизна засвітила комендантові в очі.
— Одягнися! — бридливо гукнув комендант.
Данько й не поворухнувся: довгі руки його обламано повисли вздовж тулуба, набрякле обличчя спотворилось болем, кров'ю налиті очі дивились безтямно. Він зараз навряд чи що й розумів.
— Одягніть цього йолопа! — заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.
Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.
— Надіюся, ти добре засвоїв науку Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину... А тепер можеш іти...
Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.
— Ну, йди вже, йди,— додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.
І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:
— А де мій ціпок?
— Вас іст дас — цьїпок? — запитав комендант. Гайдук пояснив.
— О-о, цьїпок!.. Дерев'яний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому... Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!
Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.
Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи — так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні — кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.