— Хальт!
Розпатлана, в нічній білій сорочці, Наталка бігла, одштовхуючись підошвами од твердої бруківки. Серце стукотіло десь аж під горлом, бракувало повітря. А позаду тупотіло й вигукувало, наздоганяло. І коли Наталка, перечепившись, упала, то підхоплюватись було вже пізно: двоє захеканих німців стояли над нею і цілилися з автоматів.
— Ауфштеєн!
Підняли, поставили її на ноги, штовхнули у спину, повели, не питаючи навіть, хто вона й звідки. І змученій, вимотаній до краю Наталці враз усе стало байдуже — і куди її ведуть, і що з нею робитимуть.
З кінця травня тарасівців стали виганяти на роботу до нового поміщика: орати, копати, сіяти, возити з району цеглу для будинку та служб. Цеглу було завезено в Хоролівку напередодні війни — для нової лікарні. Тепер Крюгер домігся, щоб оддали йому. Спорядили десяток підвід, в половину запрягли коней, зібраних по селу, а в решту — корів, по черзі од кожного двору.
Непривчені тварини рвалися з ярма, тягли одна в той бік, друга — в той, не їзда то була, а мука.
Крюгер щоранку наїжджав до Тарасівки. Завів собі парокінний фаетон, на передку сиділи два солдати з гвинтівками. Один правив за кучера, інший — за перекладача. Крюгер же красувався позаду, прямий, наче ціпок, у тірольському капелюсі — поміщик, та й квит. Проїжджав селом, не зупиняючись, не дивився ні вправо, ні вліво, а лише прямо перед собою. Тарасівці існували для нього тільки тоді, коли працювали, все інше Крюгера не цікавило. До обіду товкся то на обійсті, то в полі, встигав за всім простежити, скрізь побувати, і коли що було не по йому, одразу впадав у шал: лаявся по-своєму або й пускав у хід кийка, яким і голову провалити можна було. Бив не тільки чоловіків — діставалося й жінкам. Погрібну Явдоху оперезав так, що рачки поповзла з поля додому: здалося, що не на повну лопату копає. Лежить тепер жінка, підвестися не може.
Після Наталки про прислугу не заїкався: мабуть, уже не довіряв тарасівським. Узяв, кажуть, з хоролівських — привів прямо з біржі. Про Наталку ж довго не було нічого чути, казали, що сидить у в'язниці. Ганна кілька разів носила передачу, але тільки марно ноги била: передачі од неї не брали, ще й лаяли, гнали від тюрми.
Аж зрештою прокотилася чутка, що Наталку повезли до Німеччини, у табори. Буцімто молода Гусачка, яка була нещодавно в Хоролівці, зайшла на станцію та й побачила, як заганяли до вагонів дівчат, а серед них і Наталку. Ганна одразу ж побігла до Гусачки, однак Гусачка не могла певно сказати, Наталка то була чи не Наталка, бо така вся побита, аж синя. Гукнути ж не наважилася — кругом німці та поліцаї.
Оце й усього, що дізналася Ганна. І лишалося їй тільки тужити за дочкою та втішатися тим, що й Івасюті, Наталчиному кривдникові лютому, одлилося повною мірою: після того як його поле перейшло до Крюгера, його вже не бачили тверезим. Пив день і ніч. Допився до того, що став уже бачити чортів — зелених і синіх, а то й свого вбитого батька. Батько з'являвся до нього серед ночі, перед другими півнями: син прокидався од того, що хтось шкрібся у двері і по-собачому скиглив. Волосся ставало дибки, шкіра одлипала од черепа, бо він уже знав, хто то шкребеться.
Батько проходив крізь двері, мов крізь завісу, світячись якимось потойбічним зеленкуватим вогнем. Світилася довга жіноча сорочка, в яку він чомусь був зодягнений, світилася розколошкана борода і мертве обличчя, мерехтіли зелено довжелезні оголені руки, якими батько міг дістати од порога аж до ліжка. Та найстрашніше світилися очі: великі, як блюдця, спрямовані на сина.
Од тих відвідин в Івасюти вже й удень трусилися руки: візьме чарку, а горілка так і вихлюпнеться.
Самогонку щодня брав у Марфи: як не пляшку, то й дві. Жінка терпіла-терпіла, а тоді терпець і урвався: якби ж один він, а то майже всі поліцаї надурняк пригощалися. А в неї хіба горілчаний завод? Чи бурякова плантація? З власної крові, вважайте, жене, щоб отим потерчатам було що до рота вкинути.
— Ладно,— сказав на те Івасюта,— щось придумаємо: в накладі не будете.
І згодом приволік Марфі аж два кожухи:
— Оце збудьте де хочете, тут хватить і вам, і мені. Марфа, дурна баба, на радощах і поперла обидва кожухи
в Хоролівку: до знайомої спекулянтки. Була думка обміняти на
борошно, що його спекулянткаї за самогонку ж діставала в
німецькій пекарні. Запакувала кожухи в мішок, мішок на плечі
та раненько й рушила. !
А в обід розмазувала сльози! в поліції.
Бо й до вулиці тієї не дійшла, де жила знайома,— перестріли поліцаї.
— Що, тітко, несеш?
Марфа — тик-мик, не знала, що й казати. Стоїть, тремтить, аж мішок на ній труситься. Ну, її, звісно, в поліцію. Витрусили обидва кожухи, стали допитуватись, де взяла та до кого несе,— Марфа в усьому й зізналася. Що дав обидва кожухи начальник •поліції їхньої, Івасюта, а несе до своєї знайомої — міняти на борошно.
Посадили й знайому, хоч та Христом-Богом клялася, що Марфи в очі не бачила.
Дійшла черга й до Івасюти.
Гайдук, коли йому доповіли, аж звівся з-за столу: нарешті! Настала хвилина, яку він так довго чекав, яку не один день виношував: Іван сам собі викопав яму, лишалося тільки його підштовхнути.
Здогадувався, й що то за кожухи.
Коли німців приморозили минулої зими під Москвою, вони стали збирати серед місцевого населення теплий одяг — кожухи, валянки, рукавиці. І не один у селі захукав у голі долоні, застрибав горобцем. Оскільки до цієї роботи залучено насамперед поліцію, то й увесь реквізит було складено на постерунках, під її охороною.
Потім, з настанням тепла, німці наче забули про зібраний одяг, принаймні в Хоролівському районі. Чи то нагрілися так, чи то були переконані, що війну скінчать уже цього літа, тільки ніяких більше розпоряджень про теплий одяг не надходило, і Гайдук розпорядився уже власною владою: зібране переписати, списки надіслати йому, а весь одяг скласти, замкнути і зберігати до особливого розпорядження.
Ось вони, списки, у нього в сейфі. Усі до одного, в тім числі й по Тарасівці.
Івасюту привезли того ж дня, надвечір. Коли його завели до тісної камери та замкнули двері, він уже розумів: пахне могилою. Догадувася, чиїх рук це робота, і вони, оті руки, якщо його й випустять, то хіба що на шибеницю.