І тоді, пропечений мстивим почуттям, розстебнув ширіньку і став на їхніх очах дзюрити в траву. Дзюрив довго й демонстративно, солдати ж мовчки дивилися, незворушні, як манекени: мабуть, не мали команди стріляти у того, хто стане дзюрити в їхній бік, а то й звикли, що начальство може дозволити що завгодно,— бачили ж, як їхав у машині з оберегом...
Німці попили-погуляли та й поїхали, і збита машинами курява ще довго стояла на вулицях. І крізь ту куряву сонце, що встигло скотитися з полудня, здавалося тьмяним, каламутним.
Івасюта не проводжав гостей: десь зник. Аж серед ночі об'явився в селі — постукав до комірника у вікно.
Там було темно і тихо, мов ніхто і не жив. Іван пождав-пождав, а потім нетерпляче ударив у раму кулаком.
Зачовготіло, до чорної шибки прилипло обличчя господаря.
— Хто там?
— Я, одчиняй!
Комірник довго возькався коло дверей (після бенкету, мабуть, і досі руки трусилися), врешті одчинив, став на Порозі у спідньому, мовив з докором:
— І водить вас! Ішли б уже спати! — П'яний був, а запам'ятав, що в Івасюти одібрали поле. Знацця, не в такій уже й шані в німців, щоб перед ним ходити навприсядки!
— Не можу,— відповів тоскно Івасюта й похитнувся, наче його штовхнуло в груди,— Пустиш до хати чи так і стоятимеш?
— Та заходьте, якщо вже прийшли,— неохоче одступився од дверей комірник.— Я тільки до того, що йшли б, може, спати. А коли вже прийшли...
Івасюта, мов не чуючи, ступив до кімнати, і темрява, просякнута важким духом перегару та курива, колихнулася перед ним, наче'завіса.
— Де в тебе лампа?
— Та постійте, я сам! — Комірник зашарудів, намацуючи лампу, потім довго бив у кэесало.
— Дай я!
— Та заждіть ви! — сердито озвавсь комірник Ударив іще раз і видобув огонь.
Івасюта сів одразу до столу. Відколи втік з бенкету, не присідав — підошви аж горіли, пекло всередині.
— Все видудлили? Чи лишилося щось?
— Та, мо', що й лишилось,— комірник неохоче.
— Тоді давай: душа горить!
Поки комірник ходив по самогонку, прокинулася жінка. Одірвала од подушки сонну голову, закліпала на світло очима.
— Кого це Бог приніс?
— Спіть, тітко, спіть, і без вас обійдемося. Вип'ємо ось по чарці, та й піду.
— Все п'єте, похмеляєтесь,— і дня вам уже мало! — з докором сказала жінка.
— А як життя таке, що пити заставляє?
— П'ють не од горя, од дурощів,— не погодилася вона.— Доп'єтеся, бачить Бог, доп'єтеся до лихого, та буде пізно.
— Вже допилися,— буркнув Іван і згадав про поле. Знову різонуло по серцю. Опустив голову, заглибився у своє.
Комірник вніс пляшку й дві чарки.
— Закуску зібрати?
— Не треба.
— То, мо', хоть хліба?
— Не треба, кажу! — І сам налив чарку, випив жадібно, налив одразу й другу, буркнув до господаря: — Сідай, чого стоїш? В ногах правди немає.
— А немає,— сідаючи, погодився комірник— Тільки де вона є?
— Ніде нема. Ну, будь здоров.
Тепер пили уже вдвох. Івасюта не зупинився, поки не вицідили до краплини. Не видно було, щоб сп'янів, тільки чорнів на виду, а очі западали глибше і глибше. Комірник же знову посоловів, і його повело на сердечну розмову:
— Дивлюся оце я на вас, Іване Оксеновичу, і так мені вас жалько.
18*
547
— Ти знаєш, де я ниньки був? — перебив Івасюта.— З полем прощався.
Обличчя його болісно пересмикнулося.
— Було поле — й нема. І життя в мене немає... На все йшов. Жінку оддав — сам, своїми руками, під нього підкладав! Батька із світу зжив, а вони взши й одібрали. Так хто я без поля тепер?!
— Може ж, іще й повернуть? — здобувся на слово господар.— В іншому місці дадуть.
— Дадуть, ще й добавлять! Мені моє оддайте, моє! Старалися, орали, сіяли, а врожай німець збиратиме? Поміщик! Залити б бензином та підпалити, щоб до каменю вигоріла! — Ухопився за голову, рвонув на собі волосся.— Гад! У-у, гад!
— Про кого ви? — господар налякано.
— Про дружка одного. Такого дружка, що я його повік не забуду! Дасть Бог — зустрінемось: усі жили на нитки перемотаю! Німці мене осьде різонули! — показав на горло.— Тож і я так послужу їм.
Такими понурими очима дивився на лампу, що, здавалося, не витримає — згасне й вогонь. Комірник мовчав, пройнятий жалем не так до Івасюти, як до самого себе. І коло його поля німці товклися, біля отих облюбованих тридцяти гектарчиків. І треба ж було квапитися! Не орав би, хай полежало б, може, й не помітили б. "Ой, гріхи наші, гріхи!"
— Ну, я пішов,— звівся Івасюта.— Спасибі!
А наступного дня, перестрівши комірника біля управи, коротко кинув:
— Зайди до мене!
Всю ніч, мабуть, не спав: очі червоні, а обличчя аж жовте. Пропустив комірника до свого кабінету, зачинив наглухо двері.
— Сідай!
Той сів, трохи розгублений: не знав, що викине Івасюта, од нього зараз усього можна було чекати. Іван же1 походив-походив, зупинився навпроти:
— Ну, от що. Учора я в тебе засидівся, наговорив дечого з п'яного розуму. Чого треба й не треба. Краще забути.
— Та я й не помню нічого! — забожився комірник.— От убийте — слова не можу згадати!
— То й добре,— відповів на те Йван.— Для тебе ж краще буде.
"Боїться,— подумав комірник.— Боїться, що комусь розкажу. А якби розказав — ой-ой-ой що б тобі було, голубчику!" — Бо все, до останнього слова, пам'ятав: пам'ять його ще, слава
Богу, не зраджувала! — "Ну що ж: ми й помовчимо. Поки що.
А прикрутить, тоді не прогнівайся!: приятель приятелем, а своя
сорочка ближче". І
Вийшов з управи, посміхаючись та покивуючи. Відчував: віднині Івасюта у нього в рукач. Хоч він зла не хоче нікому. Бачить Бог — не хоче! Аби його не чіпали.
Івасюта чекав нового поміщика з дня на день, а оберста 'не було. Німці наче забули про Тарасівку, в Івасюти вже заворушилася надія, що оберет, може, передумав, може, йому не сподобалось і знайшов маєток в іншому місці, бо хіба мало сіл, де збереглася й садиба поміщицька, і палац кам'яний, хай навіть обдертий, а все ж не на голому місці!
Минув квітень, .збігло півтравня (Івасюта й зовсім повеселішав),— і раптом подзвонив ляндсвірт, що за три години приїдуть.
Цього разу не стрічали з хлібом-сіллю, не лаштували банкету: Івасюта привітавсь до гостей темний як ніч, та й у комірника на душі кішки шкребли, хоч і намагався не подавати виду. Один Приходько не переживав особливо: і поля собі не припасував, і людей на нього не гнав, то йому й байдужісінько.