— От живем, дак живем! — радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі.— А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться... Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти...
До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив — на півсела, а що й хазяїн такий...
Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг
— Запрягайте пошвидше підводу!
Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни і дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.
— І ці оддали?
— А вони й не дивилися. "Бери,— кажуть,— дядьку, тільки, щоб командир не побачив".
— Ех, жаль,, що крашанок мало взяли! — журився тим часом Іван.— Якби було вдосталь — яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому — знай наших!
Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив — облизувався.
Вечеряли, посідавши в кружок. Всі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:
— І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе".
Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.
— Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх... Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.
Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі СВІТИ:
— І чого воно таю як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.
Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:
— Це ж і там, гляди, люди живуть...
— Де там? — облизав свою ложку Мефодій.
— Он тамечки, на зірках! — показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.
— І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! — хіхікнув Мефодій.
— А ти що: на лекції не був? — повернувся до нього Іван.— Лектор отой про що увесь вечір нам товк?
— Який лектор?
— Отой, що у нього голова, як коліно, і в підштаниках... Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.
Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:
— Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене і дивиться... Цікаво, чи й він у колгоспі, чи й досі господарюють по-старому? Як ти думаєш, Василю?
Ганжа, сидів у задумі, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, він аж стрепенувся:
— Чого тобі?
— Питаю, чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?
> — А чим тобі колгосп не вгодив?
— Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі...
— Отак припав до душі? — ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.
— А як же ти думав,— всім корпусом повернувся до нього Іван.— Колгосп якраз по мені... Як раніше було?— Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини... А там півполя не зорана восени рук не хватило... А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів... А там кінь підбився, а сусід не дає: "Почекай, Іване, я ще сам не впорався". То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур'ян аж гуде... То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився?... Ниньки ж мені рай — не житуха. Посівна — засівна — мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав — і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік... Живу, як у Бога за пазухою.
— Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом,— я б тебе давно з-за пазухи витрусив!
— Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую...
— Ото ж тільки й того, що мінімум... А тоді, як у пісні отій: "Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день"...
— Все, що накажуть, роблю? — наче й не чув Ганжі Іван.— Роблю!
— Робиш, як мокре горить.
— А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що — віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!
— То й не родився б. Одним ледарем менше було б.
— Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався,— що не головою — ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила — пробкою вилетів!
, — А я чув: тебе за інше тягнули,— глузливо Ганжа.
— За що ж іще?
— За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.
— Ні, Василю, таки за ноги.. Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили... То я до чого веду... От ти, Засилю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку — у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?
— Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.
— А подивись, як ти живеш? — напосідався Іван.— Де твоя хата мальована, Василю?
— Мені добре й без хати...
— Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам'ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах...
— В мене боки не з тіста — не розповзуться.
— Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.