— Подивись, що там із нею. Та лампу візьми! — гукнув услід.— Чи дурними очима світитимеш?
Поліцай цього разу довго не затримувався.
— Ну, що там?
— Лежить.
— Знаю, що не танцює. Підходив до неї?
— Я посвітив од порога. Іван аж зубами скреготнув:
— Бігом мені вниз — послухай, чи диха! Цього разу поліцая не було довше.
— Дихає, тільки стогне.
— Ну, раз диха, то житиме. Вони, дівки, як кішки, живучі — Звівся, притримуючи замотану руку, наказав поліцаєві: — Занеси їй води, може, захоче. Та замкни, щоб не втекла, як очухається. І гляди: ляпнеш кому — голову одірву!
Йшов додому, приколихував прокушену руку, що боліла дужче і дужче. Не знав, що робити з Наталкою. Плюнути й одпустити? Не можна. Скажуть, навіщо ж тоді тримав стільки днів. Відправити у район? До цього треба було — тепер не можна: візьме й розкаже, що хотів узяти її силою. Івасюта ж не знав, як німці на це діло подивляться: ану ж захочуть продемонструвати свою справедливість! Та ще ж якби не Гайдук. А Йван не хотів ризикувати навіть у малому: на нього чекало сто десятин батьківського поля, яке він сподівався-таки вислужити в німців!
Недарма ж, коли їхав у район (а їздив чи не щотижня), завжди робив гак, щоб побувати на тому полі. Особливо весною, коли скресали сніги. Зупиняв коней, вилазив, схвильований.
Поле лежало перед ним спокійне, вічне, мудре. Воно ніколи нікого не зраджувало — платило сповна за любов. Івасюті здавалося, що він знає кожен клаптик на ньому, кожну грудочку. З зав'язаними очима міг би пройти з краю в край, сказати, де родить краще, а де трохи гірше, де треба сіяти, а де лишати на пар. Поле дихало Іванові в дуигу, і не було пахощів для нього МИЛІШИХ, ніж запах чорнозему — оцієї масної, родючої землі, яку іноді хотілося побожно взяти до рота, як святе причастя. Часом не витримував — ступав з твердої, висохлої дороги у вологу ріллю, вгрузав блискучими хромовими чобітьми по кісточки, по халяви, йшов, вивертаючи важкий чорнозем. По ньому підіймалося благодатне тепло, і кожен м'яз наливався силою, а ніздрі роздувалися, зволожувались очі. Він ішов і йшов, не в спромозі зупинитися, аж поки кінчалося зоране. Вернувшись, обережно зчищав з чобіт землю, згортав, уже зчищену, з дороги в ріллю, щоб не пропало і крихти.
їхав потім і думав, що зробить усе, ні перед чим не зупиниться, аби тільки німці повернули дідівщину.
Не мав сумніву, що цього року, весною, а найпізніше влітку, війна скінчиться. Хай тільки підсохне як слід, щоб не грузли машини, і німці перейдуть у наступ, уже остаточний. І він уже цього літа збиратиме врожай не для когось, а для себе.
Дбав про це заздалегідь. Як не сутужно із зерном, а таки засіяли озимини сорок гектарів та сорок скопали й зорали під ярину. Іван сам стежив, щоб копали, орали як слід, щоб виходило побільше людей. А коли Приходько поцікавився,
чого це він так клопочеться, щоб на його колишньому полі
було зорано й посіяно, а на решті, хай хоч і бур'ян росте,
Івасюта єхидно відповів: 1
— Яке воно моє! За спільне болію.— I вже з притиском: — Та щоб німців було чим годувати. Так чи не так у районі, казали?
Приходько відмовчувався, комірник же поспішно підтвердив, що саме так, бо й сам краєчком ока накинув на клапоть колишнього поля колгоспного. Трохи, щоправда, не там, де був його лан, а правіше, де ліпша земелька. Облюбував гектарів тридцять, бо людина він скромна, та й нащо йому більше: він та стара. Постарався восени, щоб оті тридцять гектарів були скопані, і натякав обережненько Йванові, що добре було б, аби отой клаптик дістався йому за його вірну службу, на що Івасюта обіцяв де треба замовити слово.
Так що Івасюті ніяк не випадало мати перед німцями рильце в пушку. Отож з Наталкою щось треба було робити, поки не пронюхали в районі.
Долю Наталки, сам того не відаючи, вирішив Гайдук: подзвонив і попередив, щоб завтра, з самого ранку, всі були на місцях. Ще й одягнулися як слід, і в управі прибрали.
Іван одразу ж догадався — хтось має приїхати. Перш ніж повідомити Приходька та комірника, поспішив до свого кабінету. Сів за стіл, поклав перед собою тепер уже білим замотану руку, наказав привести ув'язнену.
Наталка ввійшла змарніла, аж жовта: видно, таки добре дісталося по голові. А не кусалася б, то й голова була б цілою!
— Сідай! — похмуро кивнув на стілець Івасюта. І сердито на поліцая, що стояв, роззявивши рота: — А ти чого витріщився?! Вийди!
Лишилися вдвох. Наталка стояла, затято дивилася мимо Івасюти у вікно. В сухих гарячих очах плавилася ненависть. Іван теж мовчав,— не знав, з чого почати. Тарабанив пальцями здорової руки по столу, збирався з думками.
— Ти от що,— заговорив.— Можеш забиратися додому. І що було, те забудь. Не смій мені й згадувати.
Наталка навіть не поворухнулася. Мов і не до неї мовлене.
— Ляпнеш кому — знову тут опинишся. Та вже не сама — з матір'ю. А мовчатимеш — ніхто тебе не чіпатиме.
Помовчав, чекаючи, що вона хоч головою кивне. Але хіба од такої почуєш.
— Думаєш, мені не дісталося? — запитав примирливо.— Руку до кістки прогризла, синяк на морді поставила. Та інший довіку тобі не простив би. А я прощаю. Всі ви, дівки, намахані. Поки заміж не вийдете — не розумнішаєте.
Наталка пішла, не сказавши й слова. Івасюта не був певен, що вона мовчатиме.
Гукігув поліцая — послав до Приходька й комірника: треба ж сказати їм про візит. Та й управу прибрати як слід: вимити, вишкребти, ще й стіни помазати.
І невдовзі сиділи, радилися, як стрічатимуть гостей. Комірник сказав, що непогано було б з хлібом-сіллю вийти навпроти.
Думка Івасюті припала до серця. Зібрати якомога більше людей, виставити наперед когось із старших — добре, щоб із сивою бородою на всі груди, дати в руку тарілку з хлібиною й сіллю: німцям обов'язково сподобається. От тільки кого?
Перебрали всіх дідів — і жоден не годився. Той кривий, той на одне око сліпий, той зовсім уже ветхий, а той підійшов би, так борода як у цапа, ще й набік завернена.
— Може, ви піднесете? — звернувся нарешті до Приходька Івасюта.— Ви ж староста, вам і карти в руки.
Приходько ніби й не проти, якби не боліла права рука.
— Чого це вона раптом у вас? — підозріло Івасюта.