Вся Тарасівка знала Абрама, і всю Тарасівку знав Абрам. Це була взаємоповага працьовитих людей, які цінили зароблену копійку і вміли поважати не тільки власну працю, а й працю чужу. Взаємоповага ця народилася, мабуть, ще в ті далекі часи, коли предок Абрамів, дід, а то й прадід, пошив тарасівцеві, давно вже померлому, першу пару чобіт, пошив та й сказав: "Носіть на здоров'я". І тарасівський пращур проносив їх до смерті, а син його доношував — стоптати не міг, бо тим чоботям і справді не було зносу. Тож сучасне покоління тарасівців трималося цієї доброї традиції й нині і йшло тільки до Абрама, і сивий уже майстер, згорблений од постійного сидіння на низенькому стільчикові, якийсь особливо сумирний та лагідний,— постукував та постукував шевським своїм молотком, а разом і підтримував ввічливу розмову з тарасівцем. Бо він знав, і скільки в нього дітей, і які в того клопоти, і що його корова зламала рога, а цвіт у саду прибив мороз, і за що посварився він з бригадиром, і який буде врожай, по скільки планують на трудодень... Усі ті безконечні новини вміщалися в Абрамовій голові, бо уже й сам до ладу не знав, хто він: хоролівець чи тарасівець. Тож Абрам вів непоквапну розмову і сам іноді скаржився на власних дітей, на трьох своїх синів, які давно вже повиростали, а до батькового ремесла щось не дуже охочі, батька нібито й соромляться. "У чому ви, сини мої, ходитимете, як усі стануть такі мудрі та горді?" — запитував гірко Абрам і скрушно похитував головою, не забуваючи, однак, тюкати своїм молотком.
Коли ж дошивав чоботи, отоді й починалася справжня кумедія. Абрам розглядав їх і так, і сяк, вишукуючи одному йому відомі дефекти; примушував свого клієнта по кілька разів то взувати, то скидати обнову, бо: "Отут-о, бачите, ще трохи не так".— "Та годі вам, Абраме! — починав молити клієнт.— їй-бо ж, чоботи добрі: сидять як улиті!" — "Е, ви таке кажете! — аж сердивсь Абрам.— Хочете, щоби з мене люди сміялися?" І коли тарасівець урешті взувався і рішуче зводився, Абрамів погляд був усе ще прикутий до чобіт.
Приходько, буваючи в Хоролівці, обов'язково провідував Абрама: любив посидіти, подивитися, як той працює. До того ж Абрам знав усі на світі новини.
Заходила Сара — Абрамова жінка, тиха й соромлива, дивно схожа на свого чоловіка. Усміхалася зніяковіло, питала, чи гість не хоче чаю. "Та чого ти питаєш?! — казав жінці Абрам.— Неси скоріше чай!" — наче вони обоє помирали од спраги.
Отож Васильовичу здалося зараз, що в колоні йде Сара. Він аж од вікна одступив, боячись, щоб жінка його не побачила, його аж за горло здушило, і чоботи, пошиті Абрамом, ураз наче збіглися, стиснули ноги. Васильович витер змокріле чоло й оглянувся безтямно довкола. В нього було таке відчуття, ніби він теж винен у тому, що коїлось в отому безконечному потокові змучених, приречених на страту людей...
І ще пригадав: згодом, коли євреї вже лежали розстріляні у величезній братській могилі, розповідали про дівчинку. Якась збожеволіла од розпачу мати замкнула свою малолітню дочку до великої, залізом окутої скрині. Скриня була стара, облуплена, стояла в темному холодно'му коридорі. Німці й поліцаї довго не звертали на скриню уваги, і дитинча весь час лежало в ній, щораз завмираючи, коли хто проходив мимо, а вночі, мабуть, скімлило од голоду, холоду, від туги за матір'ю. Коли ж скриню врешті одімкнули, побачили скарлючений трупик...
Васильовичу, який обводив похмурим поглядом кімнату,
здавалося, що й стільця, на якому сидів, узято з дому
розстріляних Абрама й Сари, хоч уі них такої розкоші не було
зроду-віку. І
Врешті появився Гайдук
— А, пан староста? Якими вітрами?
Встиг уже вмитися й поголитись: шкіра так і виблискувала. Був не в мундирі, а в шовковій білій сорочці, заправленій у галіфе з німецького сукна, в офіцерських хромових чоботях.
Васильович звівся, але Гайдук поблажливо махнув на нього рукою: сиди, сиди. Не на службі ж, а вдома.
— Снідав?
— Та поїв, як від'їжджав.
— Все одно, Ольго, давай на стіл!
За столом сиділи втрьох. Ольга в розмову не втручалася. Гайдук же розпитував про Тарасівку, наче там і не бував. Кінчивши їсти, витер серветкою губи:
— То за чим приїхав?
Приходько став просити за племінника, що його посадив Івасюта. Помстився з-за того, що той йому чимось не вгодив. Гайдук слухав-слухав — обірвав нетерпляче:
— Гаразд, розберемося. Якщо не винен, випустимо. Все?
— Ні, ще не все,— спокійно Васильович.— Люди цікавляться, як бути зі школою. Діти ж ростуть, треба вчити...
Гайдук скривився невдоволено, обличчя набрало похмурого, жорстокого виразу:
— То не моя справа. Звертайтеся до бургомістрату. Якби моя воля — всі школи позакривав би! Навчили в свій час щенят більшовицьких, а вони нас — у спини! Для того, щоб за плугом ходити, науки не треба...
І налився кров'ю.
— Все?
— Та все,— ображено Приходько.— Тільки й у вас можуть бути діти...
— Ну, я своїх найду, де вчити! — обірвав Гайдук Васильович попрощався і вийшов. Настрій йому був геть
зіпсований.
Ганжа вже чекав на нього.
Довго їхали мовчки: у Васильовича все ще кипіла образа. Він, бач, надіявся, що вдасться відкрити школу, хоча б початкову, якщо не семирічку, бо війна війною, а діти дітьми, і кому вони будуть потрібні неграмотні. Хіба що німцям та отаким, як
Гайдук,— цим темна робоча скотина якраз і потрібна, хоч Васильович і в думці не міг допустити, що фашисти переможуть. Твердо вірив, як би там не було, які невдачі не звалювалися б на наші війська, а німцям таки доведеться звідси втікати рано чи пізно. І кожен прогаяний ріь у навчанні дітей гірко відгукнеться в майбутньому. Тож Приходько не обмежився б розмовою з Гайдуком, а пішов би в бургомістрат до самого .Мирославського, аби не Ганжа, якого він не хотів піддавати зайвій небезпеці.
Ганжа теж мовчав: під впливом своєї розмови — іншої, набагато приємнішої, ніж у Васильовича.
Людиною, з якою розмовляв Ганжа, був його давній приятель-залізничник. Знав його увесь виселок, що тулився бараками до станції. Це був стриманий, навіть суворий, на перший погляд, чоловік; стриманість ота часом сприймалася як непривітність, хоч не було ще випадку, щоб дядько Хома комусь у чомусь відмовив. Щоранку виходив він на вулицю в незмінних кирзових чоботях, в засмальцьованому пальті й шапці взимку, а влітку — в картузові та піджаку, з дерев'яною скринькою для харчів та інструменту — дісталася йому ще од батька, він її збирався передати старшому синові. Та сина вбили в перші ж дні війни, а молодший теж воював десь на фронті, й Хома і його дружина осиротіли. Однак він продовжував виходити в один і той же час із дому в незмінних кирзових чоботях, пальті, із скринькою в руках на ту ж, що й раніше, роботу, і його, здавалося, ніщо не обходило, хіба що після звістки про сина трохи згорбився та додалося на обличчі кілька зморщок. І коли майстер (німець) ставив його в приклад іншим, дядько Хома тримався так, наче не про нього йшлося, наче й не чув отих улесливих слів. Іншого давно б тільки за це зненавиділи — хвалив же фашист. Дядькові ж Хомі ніхто не закинув і слова, навіть наймолодші, най-запальніші. І Ганжа, якого зв'язувала давня дружба з залізничником, теж і на краплину не сумнівався, тому й розповів йому все, що треба було.