У перший же вечір, коли Івась нарешті заснув і вона лишилася наодинці з Андрійком, не витримала — обмовилася про Федора, хоч той і застерігав її не говорити нікому й слова. Але воно якось само зірвалося з язика, до того ж це був не хто-небудь, а син, уже зовсім дорослий, він же побував на тому страшному фронті, де вбивають і калічать людей, він сам був поранений, тож із ким, як не із сином — найближчою, найдорожчою в світі людиною, поділитися своїми таємницями.
Схаменулася лише тоді, коли побачила, як стрепенувся Андрій. Як ураз загорілися очі, як став допитуватись нетерпляче про дядька. Схаменулася, та вже було пізно: мусила розповісти все.
— Ти навіть не уявляєш, як це для мене важливо!
Син уже збуджено ходив по кімнаті, а його худе лице аж розчервонілося.
— Я повинен з ними зустрітись. Обов'язково!
Взяв її руку в свою (завжди отак робив, коли хотів дуже-дуже попросити тро щось), накрив ласкаво долонею:
— Ти це зробиш для мене. Добре?
І Тетяна не могла відмовити. Кивнула, дивлячись на нього очима, повними сліз. В ній уже піднімалася звична тривога за нього, вже кляла себе, що обмовилась. Андрієві ж, повеселілому, збудженому, не сиділось. Глянув раз на матір, глянув удруге, на щось, певно, зважуючись, й усміхнене обличчя його враз стало серйозним. Аж постаршав.
— Тоді я теж скажу тобі, мамо: мене скинули на парашуті. Тетяна так і похолола. Пригадала одразу Твердохліба, який
теж, кажуть, спустився на парашуті й якого схопили та одвезли у страшне те гестапо. Повними страху очима дивилася на сина, бо їй уже здавалося, що й за Андрієм ось-ось прийдуть. І заберуть, одірвуть од неї. Андрій же, помітивши, як зблідла мати, поспішив її заспокоїти:
— Ти тільки не хвилюйся: нічого з нами не станеться. "З нами? З ким це — з нами?" — аж оглянулась Тетяна і
враз пригадала дівчину, що прийшла разом з Андрієм.
Вона таки мусила покликати в сіни Васильовича (давно вже не мала од нього жодних таємниць) і розповісти йому про сина: що він просить од неї. Обличчя її було все в сльозах, слава Богу, що хоч у сінях було темно і Приходько нічого не бачив.
— Зробимо,— пообіцяв Приходько і м'яко додав: — Ви тільки не переживайте: все буде добре.— Помітив, мабуть, як тремтить у Тетяни голос— Він ще не спить? Тоді я поговорю з ним.
Розмовляли довго, і син здавався Тетяні набагато старшим од своїх років: такий був серйозний та зосереджений. А коли дізнався про Твердохліба, про Курочку, про Івасюту, в нього стало таке суворе, таке жорстоке обличчя, що Тетяна аж злякалася.
— Застрелю обох! — сказав Андрій, і мати вже боялася, що він і справді піде стріляти. І його схоплять. Або й уб'ють. Коли вранці прийшов поліцай — кликати сина в управу, коли Андрій став одягати благеньке своє пальтечко, Тетяна поглядом, повним німого благання й відчаю, просила його бути обачливішим. І минула ціла вічність для неї, поки: Андрій повернувся з управи.
Був насуплений, роздратований. Тетяна боялася й питати, що там сталося,— не чекала нічоґо доброго. Він сам сказав:
— Ти знаєш, що він мені запропонував?.. Вступати в поліцію!. Родичі, каже... Та не хочу я такогр родича! Не хочу!
В нього аж сіьози заблистіли од гніву, аж пересмикнулось обличчя.
Тетяна мовчала, пригнічена: відчувала перед сичом свою велику провину. Що колись не знайшла в собі сил відмовити, не погодитись на ненависний шлюб. Коли б знала тоді...
— Мені треба швидше зустрітися з дядьком...
Тетяна сама вже хотіла, щоб син швидше побачився з її братом. І коли зайшов Васильович та шепнув, що прийшов Ганжа,— відчула полегкість. Поспіхом збудила Андрія.
Ганжа на запальні Андрієві слова похитав головою:
— Стріляти? Стріляти найлегше... Ти стрельнеш та й підеш... Та й слід за тобою прохолоне, а твою матір — на шибеницю?.. І кожного десятого... Скільки ж народу загине?
— Так що виходить: так їх і лишати безкарними?!
— Чому ж,— голос Ганжі спокійний, буденний, він гасить тим голосом весь Андріїв запал.— Карати їх обов'язково треба. Але так, щоб не накликати горя на людей.
Тетяна, вдячна, не зводить очей з Ганжі. І Васильович покивує головою. А Данилівна знає своє: ставить на стіл ледь теплу картоплю,— підігріла б, так не можна ж запалити в печі, бо ще помітять...
Найбільше зрадів Ганжа, дізнавшись про рацію. "Ну, тепер заживемо! А то мов сліпі". Розпитував про фронт, про наступ наших під Москвою, бо чуток повно, а спробуй розібратися, яка з них правдива. Спитав, чи не прихопив Андрій свіжої газетки з собою. Коли той винувато сказав, що газети немає, аж крекнув з досади: "Та чим же вони думали, твої командири! Та одну газету сто бомб не замінять! Людям би її зараз показати, пустити по селах..." — "Так, газетка ластівкою по руках полетіла б",— озвався й Васильович.
— Ну, гаразд,— сказав Ганжа.— Погостювали, і досить. Ще раз перепитав Андрія: — То коли можна чекати сигналу?
— Треба вийти на зв'язок післязавтра увечері.
— Маємо день. Малувато.— І повернувсь до Приходька: — В Хоролівку не збираєшся?
— Збираюсь.
— Діло яке?
— Діло, краще б його й не було! їду виручати племінника... Євгена Іванового.
— А що накоїв?
— З Івасютою заївся. Той його в Хоролівку й одтарабанив. Як підозрілого, та ще й командира.
— Парашутистів шукають? — здогадався Ганжа.
— Та який з нього, безногою, парашутист. Івасюта вївся.
— Що ж, твоя поїздка нам н< руку,— сказав Ганжа.— Будеш їхати — гостей наших прихопиш. їм обом тут лишатися не можна.— А до Тетяни: — Про Андрія скажете, що подався шукати роботу. В Хоролівку, до знайомого. Він же там і вчився. А там чи то в облаву попав, чи ще щось. Щоб до вас не чіплялися. Та виїжджайте раніше, ми вас на дорозі й зустрінемо. Так де той стіжок? — повернувся до Андрія.— Намалювати можеш?
— Можу, тільки ви навряд чи знайдете.
— Спробуємо,— всміхається Ганжа.— Ночі зараз довгі, часу вистачить.
Провівши Ганжу, стали збиратися в дорогу. Щоб потім уже, як прокинуться, не возькатися.
Андрієві здавалося: не встиг і очі заплющити, а вже мати торсає легенько за плече:
— Синку, пора.
Не прилягала, мабуть, зовсім. Подаючи одяг, просила:
— Ти ж будь обережніший.
Виїжджали із села затемна. Васильович мовчки правив кіньми, Неля тулилася мерзлякувато до Андрія: з теплої хати мороз брав дошкульно. їхали селом, прислухалися: чи не гукне поліцай. Воно хоч і сам староста їде, та краще, як ніхто не бачитиме.