Три доби, що він їх сам визначив Курочці, тягнулися довго й нестерпно. Тричі міняли схованку, бо на одному місці було небезпечно,— і все ближче до Тарасівки. Весь час одмовчувався, слова дратували його, а на Андрійка бликав зовсім вороже: не міг із собою нічого вдіяти.
Вовча кров! Івасютине поріддя!
Йому було б легше, аби оцей молодий Івасютенко та був по той бік — у поліції. Всіх, всіх щоб зібрати докупи, а він вийшов би проти них — один проти всіх!
Здавалося, не дочекається тієї хвилини, коли піде у Тарасівку. Мусив щось робити, щоб хоч трохи забутися. Коли ж настав призначений час — і ночі не діждався: вийшов ще завидна. Поспішав на умовлену зустріч і не знав, що Курочка іще раз посидів у в'язниці, тільки тепер уже в німців...
А в цьому був винен начальник НКВС Королівського району,— людина дуже обережна й надміру обачлива. Все передбачив начальник, вжив усіх заходів, щоб не завалити наше підпілля, яке лишалося в тилу у гітлерівців. Сам навіть відстукав на тонкому цигарковому папері список нашої агентури, сам спалив і копірку, розтерши, развіявши попіл, а два тонкі папірці обгорнув довкола гранат, сам і вставив запали. Обгорнув, обв'язав: одну залишив собі, а другу віддав своєму заступникові, молодому лейтенантові, який перед війною закінчив училище: на той випадок, що коли з одним із них щось трапиться, то другий донесе вже на потрібну адресу. То ж, подаючи заступникові своєму гранату, наказував:
— Як що: гранату під себе і — за ручку! Живим не даватися!
— Єсть, не даватися живим! — хвацько відповів лейтенант і щоки його зарум'янились од готовності до подвигу (прочитав щойно про капітана Гастелло).— Будьте певні, товаришу капітан: і себе підірву, і фашистів на той світ спроваджу!
Та сталося так, що лейтенант не встиг смикнути за ручку гранати. їх зненацька оточили і перша ж куля поцілила лейтенантові в голову, а граната із списком потрапила до гестапо, і Куроччине життя загойдалося на тонкій волосинці.
Однак доля і тут зглянулася над Курочкою: замість того щоб висіти на шибениці поряд з іншими підпільниками, замордованими та закатованими, Курочка вийшов з в'язниці уже агентом гестапо, а щоб він не здумав обдурювати, на прощання йому пообіцяли: служитимеш вірою й правдою — житимеш, а спробуєш нас обдурити — проклянеш ту хвилину, коли й народився. І Курочка, тремтячи, схлипуючи, упав на коліна та й заголосив, що служитиме, ой, служитиме!
Так сталося ще одне гріхопадіння в багатій на хилитання і збочування Куроччиній біографії Не розумом — усією шкірою відчув Курочка нещадну силу нової влади, і поклявся про себе служити їй вірою й правдою. То ж не встиг за Твердохлібом і слід захолонути, як Курочка став збиратися в Хоролівку.
Начальник місцевого гестапо зажадав, щоб радянського агента взяв саме Івасюта. Хотів спершу послати своїх людей, та, подумавши, відмовився від того наміру: Твердохліб міг відвідати не тільки Курочку. І поява кількох незнайомих людей одразу ж його насторожить. Викликавши Івасюту в Хоролівку, він педантично й довго інструктував, як діяти, щоб захопити радянського агента живцем. Обов'язково живого! За його неушкодженість Івасюта відповідає головою.
Івасюта поштиво слухав начальника гестапо, кивав головою, намагаючись не дихнути в його бік: учора добряче випив і від нього несло, як із бочки. Наприкінці пообіцяв, що зробить усе як треба: доставить Твердохліба живого і теплого.
— Випустиш — гер Крамер накаже повісити тебе на першій же гілляці! — чи то вже од себе додав, чи то переказав слова свого шефа перекладач.
— Не випущу! — відповів Івасюта, і на брезклому обличчі по-вовчому зблиснули зуби.— У мене з ним свої порахунки!
Начальник, задоволений, кивнув головою. Навіть руку подав на прощання — рукавички, щоправда, не скинув. Зняв уже тоді, як Івасюта вийшов за двері, з бридливою гримасою кинув на підлогу — перекладачеві під ноги. Той догідливо їх підхопив, поніс наче до урни, але в урну не опустив, а, склавши акуратно, поклав до кишені: рукавички були майже нові, без жодної плями.
Івасюта ж, узявши з собою двох найнадійніших поліцаїв, на третій вечір зачаївся з ними в Куроччиних сінях. Господаря попередив: з хати нікуди ні ногою — щоб не наполохати жаданого птаха.
Поліцаї в схованці мерзли, боячись поворухнутися, в Івасюти теж бігали поза спиною мурахи — одягнувся ж легенько, щоб зручніше було брати. До того ж дуже хотілося самогону. Та одганяв чортячу спокусу: третій день до рота — ні краплі, тож потерпить іще, лишилось недовго. Прислухався насторожено, всіма нервами напружившись. До звуків надворі й поліцаї прислухалися, і Курочка у постелі не спав: уся хата, здавалося, дослухалась, а Твердохліба не було й не було. Чомусь запізнювався, може, й передумав приходити.
Та ось один із поліцаїв шепнув перелякано:
— Хтось іде. Чуєте?
Івасюта цитьнув люто на нього, навшпиньки підійшов до дверей, припав вухом. Спершу подумав, що поліцаєві вчулося, та ось і справді рипнув сніг, і серце в Івасюти лунко застукотіло. Аж одсахнувся у глиб сіней, щоб не видати себе отим стукотом, весь напружинивсь, завмер, ловлячи кожен порух по той бік дверей.
А там рипнуло раз... удруге... затихло, мов зупинилося... Теж прислухалося, певно... Івасюта аж дух затаїв, він боявся зараз лише одного: щоб хтось із поліцаїв не чхнув, не кашлянув. Потім ще раз рипнуло... ще... обережно і скрадливо... знову завмерло під самими, здається, дверима.
Тиша тривала довго й нестерпно, поліцаї аж спітніли, вслухаючись, а потім стукнуло тричі у шибку. Всі так і здригнулися, а в хаті одразу ж заляпотіло: Курочка босоніж біг до дверей. "Куди він біжить? — лютився Івасюта.— Налякає ж!.." І коли Курочка ускочив у сіни, спіймав його за груди, засичав у обличчя: "Тихіше, ти! Питай, хто..."
— Хто? — спитав той, і голос його був такий переляканий, що Івасюта подумав: "Ну, пропало! Догадається!"
Але по той бік не догадалося. Брязнуло клямкою, відповіло:
— Я, Твердохліб.
Поки Курочка возився із засувом, Івасюта гарячково вирішував, що йому робити з пістолетом: лишати в руці чи сховати. Пригадав наказ начальника гестапо: брати лише живого.