Твердохліб постояв вагаючись, а потім звернув на дорогу.
Дорога лежала непорушна і мертва. Не було нічого чутно, як не вслухавсь Твердохліб, лише тужно гудів телефонний стовп, що стояв обік гостинця. Грибки ізоляторів були наче обрубані пальці, розставлені якомога ширше, а з тих побілілих од холоду пальців тонкими нитками звисали дроти. Твердохлібові аж руки засвербіли — взяти й пообривати їх к бісу, бо тоді, в гарячці відступу, не встигли, а тепер, бач, ними користуються фашистська наволоч та запроданці різні. Однак у нього не було зараз часу, та й мав суворий наказ: не займатися нічим іншим, окрім того, що доручено.
Дорогою йти стало веселіше. Збитий, уковзаний сніг порипував під валянками, після отого цілинного місива ноги ступали вільно і легко, Твердохліб ішов, як заведений, і зупинився аж коло старезного явора, що ріс на межі тарасівських ланів.
Яворові було літ триста, якщо не більше, казали, що його посадив якийсь Тарас, козак з Пониззя,— він прибився у ці, тоді ще дикі, краї та й зліпив першу мазанку, і від нього уже пішла вся Тарасівка. За ці триста, а то й чотириста літ явір розкинув такі густі шати, що під ним могла сховатися добра сотня людей, а могутнього стовбура вистачило б до весни зігрівати усі хати в селі. Але нікому і в голову не збрела б така думка: підступити до нього з пилкою чи сокирою. Лише блискавиці били в нього незліченно,— бо він був найвищий посеред степу,— били й розчахували товстелезні гілки, обвуглюючи серцевину, хоч і вони неспроможні були підтяти дерево: щовесни явір убирався в зелень, скликаючи гомінке птаство до себе на новосілля. І Твердохліб, ідучи в район чи з району повертаючись, любив отут зупинитися: постояти під старезним деревом, спочиваючи од спеки, оглянути лани, що розтікалися увсібіч, то закосичені жовтіючими пшеницями, то половіючими житами, тр медяним морем гречок, де аж гуло од бджолви. З дитинства звичний краєвид пестив зір, ніколи не набридаючи.
Нині ж довкола голого дерева лежали стужею скуті сніги, а попереду, за пагорбом, вгадувалася Тарасівка.
Твердохліб одігнав непотрібні спогади, намацав у кишені пістолет, звично поклав палець на спускову скобу і, вже не випускаючи тверде руків'я з долоні, готовий будь-якої миті висмикнути з кишені рукуй стріляти, почав підніматися вгору.
На пагорбі знову зупинився. Село забовваніло внизу темне й невиразне. Хати, хліви, тини швидше вгадувалися, ніж прозирались.
Найближча од краю садиба — Марти Лисючки. Твердохліб пригадав, як одступав разом з її чоловіком — Петром, як розсталися в придонецьких степах: Петро — пішов далі у тил, а він — уже на фронт. Чи не зайти спершу до Марти? Розпитати, розвідати, що тут і як, своя ж бо людина. Уже й ступив був у той бік, ступив і зупинився: хто його знає, ким за цей час вона стала, ота Марта Лисючка. Усього чекав од своїх односельців Твердохліб, які під час відступу наших не подалися в евакуацію. А це вже в очах його було немалою провиною.
І Твердохліб, звернувши з дороги, почав спускатися до городів. Ішов і не знав, що зробив найфатальніший крок у своєму житті, бо Марта Лисючка знала про Курочку те, чого не міг знати Твердохліб, і в Марти в цей час, в оцю саме хвилину, сидів Ганжа...
На городах було ще більше снігу. Твердохліб добре натоми вся — ноги аж підламувались у колінах Часто зупинявся, щоб перепочити, а разом — і прислухатися, чи нікого не чутно. Та безлюддя облягало його з усіх боків, виповзало з німуючих дворів та городів, волохате й примарне, тягнулося до нього сліпими, порожніми очицями, зголоднілими за живою душею. Здригнувся Твердохліб, аж плечима повів і, пірнувши у сніг, побрів-таки до Курочки.
Потрібну садибу впізнав одразу: ні в кого не було натягано стільки манаття, як у Курочки. Курочка цупив додому усе, що тільки трапляло на око. Почорнілі од часу дошки, виплакані років із п'ять у нього ж таки, в Твердохліба, виплакані, завезені та й полишені до самого скону, лежали в обнімочку з колодами, прихопленими з аеродрому, а збоку їх підпирала напів-роздягнена віялка, притарабанена господарем із колгоспного двору під час короткого безвладдя. А там іще щось виглядало з-під снігу, захаращуючи двір од воріт аж до хати. Все те Курочка стягав, припасі в на чорну годину, не знаючи й сам, коли воно йому й знадобиться, і не раз бувало: спіткнеться, удариться боляче об якусь залізяку іржаву, що вже й у землю вросла, понатужиться, висмикне і довго роздивляється, пригадуючи, а що ж це таке.
Довго стукав у вікно, докликаючись господаря, аж нарешті там зашамотіло, зачовгало (у намерзлу шибку годі було щось побачити) і, вже од сінешніх дверей, пролунав обережненький голос:
— Хто?
— Свої, одчиніть! — нетерпляче відповів Твердохліб, озираючись у бік вулиці: йому вже здавалося, що за тином хтось причаївся.
За дверима довго мовчало, потім усе той же обережненький голос перепитав:
— Хто — свої?
Твердохліб зрозумів, що коли не назоветься, голос допитуватиметься, поки й хата стоятиме. І він уже роздратовано смикнув за клямку:
— Я — Твердохліб!
По той бік брязнуло, двері прочинилися ледь-ледь, так що появилася вузенька щілина, і в щілині отій замерехтіло насторожене око: воно налякано, а разом і цікаво прицілилося в Твердохліба. Твердохліб натиснув двері, щоб одчинити ширше, але по той бік обачливо підставили ногу.
— Хто такі?
— Чи не поміняли б ви хліба на шапку? — згадав про пароль Твердохліб.
По той бік знову помовчало, наче зважувало його пропозицію, потім відповіло:
— На шапку не поміняю, хіба що на хромові чоботи — і двері, наче оце вони й торгувалися із Твердохлібом, одчинилися враз, і вже сам Курочка засокотав довкола несподіваного гостя:
— Володимир Васильович?! От кого не ждав, то не ждав! Та заходьте ж до хати, не стійте на морозі!
— Хто є в тебе? — спитав уже в сінях.
— Та жінка ж..
— Спить?
— Спить, спить, не сумнівайтеся! Вона в мене любить поспати. Та заходьте, вона у другій хатині.
Твердохліб, що був вагався, зайшов до кімнати. Кожуха однак не скинув, хоч у хаті було й натоплено, і руки з кишені не вийняв: мозолив руків'я пістолета. Намацав лаву, сів недалеко од дверей, попросив: