З ненавистю глянув на телефон, вийшов на ґанок. Став, не знаючи що робити. Дививсь на хати, на безлюдні двори — ніде ні душі. Десь-то визирають з вікон, радіють його біді! Глянув на осмалені руки, закіптюжений одяг — вирішив заскочити додому: хоч умитися та переодягтися, бо незабаром же приїде Гайдук.
Одчинив сінешні двері, почув голоси. Найперше упізнав Ольчин. А другий — чоловічий, такий знайомий Іванові, що він аж зупинився.
— А в нас гості!
Ольга дивилася прямо на чоловіка, ясно всміхалася. Але не на неї — в згорблену татову спину, в сиву татову потилицю втупився вкінець приголомшений Іван.
— Це ви, тату? — пролунало безглуздо.
Оксен обернувся до сина. Ні здивування, ні радості не відбилося в його пригаслих очах, мовби Іван нещодавно з хати та оце знову зайшов. Струсив у долоню крихти з бороди, аж тоді озвався до сина:
— Не ждав?
— Признатись — не ждав. Думав: вас уже нема...
— Всі під Богом ходимо,— відповів Оксен.— Без волі божої і волосина не спаде з голови.
— Все вірите в Бога?
— А ти хіба ні?
— Я, тату, всіх своїх богів розгубив. Як Бог одвертається од мене й дивитись не хоче, то чого я полізу до нього з молитвами?
Оксен пронизливо глянув на сина, але не сказав нічого — тільки пожував невдоволено губами. Іван же, щоб обірвати пусту для нього розмову, повернувся до Ольги:
— Збери щось поснідати. Та швиденько: начальство з району їде. Л я тим часом умиюся.— І пояснив батькові: — Пожежа була в нас, тату. Згоріло півстодоли і молотарка німецька.
— Всі під Богом ходимо,— повторив Оксен.
І Йван, думаючи, що батько просто його не зрозумів, додав:
— Мені за неї німці й голову скрутять!
— А це вже, сину, як Бог...
Іван скрививсь невдоволено, пішов умиватися. Хлюпав на обличчя водою, а думки все роїлися довкола батька. І Гайдука. Не можна ніяк допустити, щоб Гайдук побачив старого. Отоді вже Іванові буде каюк! І принесло ж його саме сьогодні— не міг на день-два пізніше. Ні, таки є нечиста сила на світі!
Умився, переодягся, підперезавсь широким командирським ременем з важкою пістолетною кобурою й одразу ж відчув себе певніше. Сів з батьком: не навпроти, а поруч, щоб не дивитися старому у вічі.
— То де ви, тату, всі оці роки були? Олько, ти там скоро?
— Та несу вже..
Побачивши яєчню, Іван поморщився:
— Не могла чого іншого приготувати? І вчора яєчня, й позавчора — я вже на неї дивитись не можу!
— Так більше ж нічого немає!
— Скажи — ліньки!
Ольга тільки здвигнула плечем, а Йван, піддіваючи на виделку яйце, знову звернувся до батька:
— То де ви оці роки були?
— Був, сину, скрізь. Поміж людей, сину, був.
— Вас не чіпали?
— Бувало всього. Та Бог не допустив моєї погибелі. Знацця, я ще потрібен Богові тут, на землі многогрішній.
— Ви прямо апостол,— криво всміхнувся Іван.— Бороду запустили."
— Борода, сину, теж од Бога. Тож її й стригти гріх.
— Альошку де діли?
— Пішов з Богом.
— Так нічого й не чули про нього? — допитувався Йван: його аж образила байдужа відповідь батька. Мов не рідного сина — чужу людину-згадали!
— Не чув. Як Бог дасть, то ще, може, побачимось.
— Що ж, може, і побачимось,— погодився. Дожував нарешті яєчню, запив молоком. Можна було б уже і встати з-за столу, але не давала спокою думка про Гайдука.
Врешті зважився, наказав дружині:
— ОЛЬКО, ВИЙДИ! У мене до тата розмова.
— Дай же хоч посуд прибрати!
— Кому сказав: вийди! і
— Не треба, сину, кричати,— заступився за невістку Оксен.—
Гріх.
— А, який тут. гріх! — одмахнувся з досадою. А що дружина вже вийшла, він ще ближче підсунувсь до батька, тихо спитав:
— Гайдука пам'ятаєте?
— Старого?
— Молодого! — нетерпляче.— Старого вже боятися нічого
— і кістки давно пошили, а от молодий... Повернувся з німцями
— він тепер тут цар і бог...
— То й на здоров'я йому.
Іван зовсім розсердився: прикидається тато чи не тямить нічого?
— Я, тату, не знаю, та й знати не хочу, що там сталося між вами і старим Гайдуком. То хай на совісті вашій, то мене зовсім не обходить. Перед Богом уже з ним порахуєтесь,— не втримався, щоб не шпигнути батька, Іван.— Мене інше, тату, пече: молодий Гайдук дуже вами цікавиться.
— А нащо я йому? — трохи занепокоєно Оксен.— Я ж його й не памятаю...
— Зате він вас пам'ятає. І не цілуватися, звісно, з вами збирається... Слухайте, тату, сюди,— ще ближче нахилився до старого Іван.— Гайдук ось-ось буде тут. Через пожежу цю, будь вона проклята! Не знаю ще, що буде зі мною, але якщо ви йому на очі попадетесь, отоді мені точно не жити на світі. Та й вас не помилує. То я дуже прошу, тату,— підіть кудись на сьогодні. Хоч у степу десь перебудьте, а тоді вже й приходьте. Чуєте?
— Та чую, не глухий, слава Богу— Оксен звівся, в його старечих, згаслих очах уже закипала образа.— Спасибі, сину, за хліб-сіль, за те, що виганяєш батька з хати.
—Та хто ж вас, тату, жене! — озвався з досадою.— На сьогодні тільки діньтесь, а там хоч до смерті в мене живіть. Чи мені місця жалко? — І щоб утішити батька, додав: — Скоро війна скінчиться — німці нам поле повернуть. Таку хату поставимо, що вам і не снилося! Панами заживемо!
Але навіть ця звістка не порадувала Оксена: лишився до неї байдужий. Звично вліз у лямки сидора, узяв костур, вклонивсь,
ЯК Чужому:
— Спасибі, що не вигнав одразу в шию.
— То ви завтра приходьте!
— Як Бог дасть — прийду.
Провів батька з хати, і коли старий попростував до воріт,
Гукнув ЙОМу ВСЛІД:
— Тату, куди ж ви?! Вулицею не ходіть — ідіть левадою! Оксен слухняно повернув од воріт, пішов на город. Вирядивши батька, Іван трохи заспокоївся. Лаяв лишень
себе, що забув спитати старого, чи не стрічався з ким-небудь у селі. Ну, нічого, якось обійдеться: Бог дасть — не з'їдять. Зловив себе на тому, що згадав Бога — вперше за багато років згадав,— усміхнувся, й до того ж прояснилося ніби на душі. Зайшов до хати, сказав дружині:
— Ти, той... Може, прийду обідати з гостем, так подбай, щоб було що на стіл поставити. Збігай до комірника, хай дасть...
Йшов до управи, тішився думкою, що все якось обійдеться.
Гайдук ополудні прикотив машиною — довго після неї вулицею стояла збита пилюка.
Машина заїхала в двір управи. Відчинилися задні дверцята. Виліз Гайдук. Був він весь у німецькому, і вже вкотре впіймав себе Йван, що аби не знав, що це — Гайдук, не повірив би нізащо, що це — не німець. Холодні очі, презирлива застигла гримаса на пихатому обличчі — німець, та й квит! Мов не тільки душу — чужу шкуру нап'яв. Одразу взявся за ручку передніх дверцят, одчинив і поштиво щось мовив по-німецькому. З машини показався блискучий чобіт, ніби з чорного скла. Потім появився другий чобіт і обтягнені коричневим сукном литки, коліна, коричневий мундир, кашкет із високим піддашшям; з лакованим козирком. З-під окулярів гостро і владно блиснули очі — різонули спершу по Івасюті, потім по черговому поліцаєві, який аж рота розтулив.