— Еге ж, вони, німці, віруючі. Бачили люди, що Гі на пряжках у них написано: Бог з нами.
Ще погомоніли про те та про те. та й стали прощатися. Що пора уже й честь знати, бо хазяїн натомився з дороги, та й Івасюта об'явив комендантську годину: тільки стемніє — носа не вистроми на вулицю. Воно їм обом вулиця та й не потрібна: підуть городами, але береженого Бог береже. Глекуха тільки вже на порозі спитав у Васильовича, як бути з сіном. На луки ж не підступииіся. Васильович сказав, що днями поїдуть у табір військовополонених — вибирати мінерів.
Зачувши про табір, дядьки зупинилися.
— Не чували: тарасівців там нікого немає? Васильович того не знав. Ось поїде — подивиться.
— Ви ж там розпитайте!
Пообіцяв — у самого ж син на фронті. Он і Данилівна: почула про табір, аж стрепенулася. І не встигли за гістьми зачинитися двері, як вона до чоловіка: коли будуть їхати, чи не можна і їй? Васильович відповів, що точно не знає: все од Івасюти залежить. Й аж тепер мовби побачив Тетяну: сиділа, все не насмілювалася спитати про своє.
— Ну, Олексіївно, можете спати спокійно. Тетяна аж спаленіла — зраділа.
— Спасибі, Васильовичу!
— Не мені: панові бургомістрові дякуйте,— відповів Приходько.— Він же вам і кланявся...
— Мені? — вражено Тетяна.
— Вам. Пам'ятаєте отого чоловіка, що вас, дай Бог пам'яті, ще у тридцятому провідував?
— Олег? — вирвалося мимохіть у Тетяни.
— От-от, вони самі! Бургомістром теперечки. Як узнав, що я з Тарасівки, одразу спитав: "Світлична й досі у вас вчителює?" — "•У нас",— кажу— "То кланяйтесь од мене".
Тетяна вже ні про що й не розпитувала: попрощалася, зиічена пішла на свою половину. Було так соромно, мовби вона ще мала якусь до Олега причетність. І те, що він пішов служити німцям, поклало пляму й на неї.
Зайшла до кімнати, притулилася чолом до холодної темної шибки. "Бургомістр". Слово було чуже і важке — од нього так і війнуло холодом, як од цієї застиглої осінньої шибки. Тетяна ніяк не могла пов'язати його з Олегом.
Сходку, що її хотів скликати другого дня Івасюта, довелося відкласти: вранці до Тарасівки прикотив ляндсвірт району.
Це був опасистий німець, з брезклим обличчям, з мішками попід очима. Розповнілий — безперервно витирав гіпертонічну потилицю великою хусткою.
Ще в тридцяті роки, коли Гітлер прийшов до влади, він, як і значна частина його співвітчизників, скептично висловлювався про нового рейхсканцлера: надто вже несолідною була постать колишнього єфрейтора з оперетковими вусиками. До того ж Гітлер був занадто галасливий, а в добропорядній бюргерській сім'ї майбутнього ляндсвірта насамперед цінували спокій, порядок і тишу. І батько ляндсвірта, міцний іще дідуган, не раз казав, презирливо тикаючи пальцем на штурмовиків, що проходили МИМО:
— Ця публіка недовго протримається при владі.
Однак минали місяць за місяцем, а "публіка" й не думала щезати. Гітлер був проголошений фюрером, месією покривдженого німецького народу, і майбутній ляндсвірт усе більш відчував, як у його нутро заповзав страх. Страх перед тим, що хтось пригадає його необережні слова, сказані три-чотири роки тому, і за ним прийдуть оті мовчазні люди в цивільному, яких боялися навіть найлояльніші обивателі. Ловив себе на тому, що боязко оминав кожного перехожого в капелюсі й плащі, як мимоволі втягував голову в плечі, коли помічав на собі чийсь погляд.
Став ретельно відвідувати всі мітинги, й зборища прибічників нової влади. Отоді й нажив нездорову опасистість: жодні збори, жоден мітинг нових можновладців не обходився без традиційного кухля пива. Бо ж вважалося — чим більше пива ти споживаєш, тим чистіші твої перед фюрером наміри. Ото й майбутній ляндсвірт перехиляв кухоль за кухлем, накачуючись ним по самісіньку зав'язку.
Минав час, і навіть батько ляндсвірта, старий буркотун, змушений був прикусити язика. Вулицями ходила поліція, настав порядок, "орднунг", що його вище за все цінував обиватель. До того ж усіма обожнюваний фюрер виводив Німеччину в шеренгу великих держав. "Наш фюрер! Наш великий фюрер!" — похитували бюргери розчулено головами і піднімали за здоров'я Адольфа ті ж кухлі з добре звареним німецьким пивом. І майбутній ляндсвірт уже не те що сказати — подумати не міг би чогось богохульного на адресу цієї великої людини!
Однак страх, що рано чи пізно, а йому таки пригадають необережно мовлені колись слова, все частіше кублився в ньому. Майже щоночі чекав мовчазних людей у плащах. І врешті не нитримав — записався добровольцем в армію. Лише там, натягнувши військовий мундир, зіткнув спокійніше.
З роками потайна недовіра до фюрера щезла зовсім. Гітлеру пес так чудесно вдавалося, він та^ блискавично здійснював спої плани, що обожнювання великої цієї людини стало найголовнішою ознакзю німецької нації, а безоглядне служіння йому — священним громадським обов'язком. "Дойче, дойче юбер аллес!" — неслося над сп'янілою Німеччиною, і наш липдевірт крокував бадьоро проспектами Відня, бруківками
I Іраги, чистенькими Вуличками Копенгагена і проспектами
II а рижа.
І хоч він не впадав у молитовний екстаз, слухаючи Гітлерів голос, однак мусив був визнати, що недарма поставлено його па чолі Німеччини. Дещо в офіційній пропаганді йому здавалося смішним і наївним, вульгарним і грубим або й надмірно жорстоким (він не був, наприклад, прихильником гітлерівського винищення цілих народів і рас), але війна є війна, солдат є солдат, і коли йому наказують іти в чужу країну й стріляти, він змушений робити це, бо інакше, на жаль, не можна завоювати собі місця під сонцем. Так уже влаштовано світ: сильніший завжди поборює слабшого, доля ж слабшого — коритися силі.
За станом здоров'я його списали у тилові частини. Потім, посівши оце тепленьке місце, ляндсвірт запопадливо заходився виконувати свої обов'язки. Бракувало машин і тягла, ці кляті варвари, відступаючи, знищували все що могли, а гауляйтер, який провадив нещодавно нараду, і слухати не хотів про якісь там труднощі. Вимагав лише одного: Німеччині потрібен хліб — якомога більше хліба і м'яса. 1 вони — ляндсвірти — відповідатимуть за кожну зернину нового врожаю. Тому й дратували його кожен сніп, що валявся в полі, кожна копа, незвезена в скирту. І чим довше їздив ляндсвірт шляхами Хоролівки, тим частіше приходив до думки — слов'янська раса інертна й ледача, і для неї потрібен добрий канчук, аби примусити працювати по-справжньому.