Прийшов я сумний додому, сів до столу, нагрів собі чайника та й налагодився скдянку-другу чайку хлебнути. Раптом заглянув до мене Горшков, наш бідний пожилець. Я ще вранці помітив, що він усе чогось коло жильців шмигляє й до мене хотів підійти. А мимохідь скажу, маточко, що їхнє життя-буття незрівнянно гірше за моє. Куди! Дружина, діти! Так що коли б я був Горшков, то вже й не знаю, що б я на його місці зробив! Ну, то от увійшов мій Горшков, кланяється, сльозинка в нього, як і завжди, на віях гноїться, шаркає ногами, а сам слова не може сказати. Я посадив його на стілець, щоправда, на поламаний, та іншого не було. До чайку запросив. Він перепрошував, довго перепрошував, однак, нарешті, взяв склянку. Хотів був без цукру пити, почав знову перепрошувати, коли я став умовляти його, що треба взяти цукру; довго сперечався, відмовляючись, нарешті поклав у свою склянку найдрібнішу грудочку і став запевняти, що чай незвичайно солодкий. От до якого приниження доводять людей злидні! "Ну як же, що, батечку?" — сказав я йому. "Та от так і так,— мовить,— благодійнику ви мій, Макаре Олексійовичу, явіть ласку господню, допоможіть сімейству нещасному; діти й дружина, їсти нічого; а батькові, мені б то,— каже,— яково!" Я хотів був казати, та він мене перебив: "Я,— мовить,— усіх боюся тут, Макаре Олексійовичу, тобто не те що боюся, а так, знаєте, совісно; люди вони все горді й чванливі. Я б,— каже,— вас, батечку й благодійнику мій, і не турбував би: знаю, що у вас самих неприємності були, знаю, що ви багато й не можете дати, але хоч що-небудь позичте; і тому,— каже,— просити вас насмілився, що знаю ваше добре серце, знаю, що ви самі бідували, що самі й тепер бідуєте,— й що серце ваше тому й відчуває жалість". Скінчив же він тим, що, мовляв, простіть моє зухвальство й мою непристойність, Макаре Олексійовичу. Я відповідаю йому, що радий би душею, та що нема в мене нічого, анічогісінько. "Батечку, Макаре Олексійовичу,— каже він мені,— я багато й не прошу, а от так і так (тут він весь почервонів), дружина,— каже,— діти, голодно,— хоч гривеничок який-небудь". Ну, тут уже мені самому серце защеміло. Куди, думаю, мене перевершили! А в мене всього й лишалося двадцять копійок, та я на них розраховував: хотів завтра на свої крайні потреби витратити. "Ні, голубе мій, не можу; ось так і так",— кажу. "Батечку, Макаре Олексійовичу, хоч що хочете,— каже,— хоч десять копієчок". Ну, я й дістав йому з шухляди й віддав свої двадцять копійок, маточко, все ж добре діло! Ой злидні які! Розбалакався я з ним: "Та як же ви, батечку,— питаю,— так зубожіли та ще за такого убозтва кімнату наймаєте за п'ять карбованців сріблом!" Пояснив він мені, що півроку тому найняв і гроші заплатив за три місяці наперед; але потім обставини так збіглися, що ні туди ні сюди йому, бідному. Сподівався, він, що справа його на той час скінчиться. А справа в нього неприємна.
Він, бачите, Варенько, за віщось під судом перебуває. Позивається він з купцем якимсь, котрий зшахрував у підряді з казною; обман викрили, купця під суд, а той у справу свою розбишацьку ій Горшкова заплутав, що теж тут якось лучився. А по дравді Горшков винен тільки в недбальстві, в необережності, в тому, що спустив з ока казенний інтерес. Уже кілька років тягнеться справа: все перешкоди різні виникають для Горшкова. "Але в безчесті, яке накидають мені,— каже мені Горшков,—і не винен, нітрохи не винен, в плутні та грабежі не винен". Справа ця трохи його заплямувала; його виключили з служби, і хоч не визнали, що він грунтовно винен, але, до цілковитого свого виправдання, не може досі виправити з купця чималої суми грошей, яка йому належить і яку перед судом у нього оспорюють. Я йому вірю, та суд на слово йому не вірить; справа ж уся в крючках та у вузлах таких, що за сто років не розплутаєш. Ледве трохи розплутають, а купець ще крючок та ще крючок. Я сердечно співчуваю Горшкову, рідна моя, спо-болюю йому. Людина без посади; за ненадійність нікуди не приймають; що було запасу, проїли; справу заплутано, а тим часом ні з доброго дива, зовсім не до речі, дитина народилася,— ну от витрати; син захворів — витрати, вмер—витрати; дружина хвора; він нездужає на якусь задавнену хворобу: одно слово, зазнав лиха, сповна зазнав. А втім, каже, що сподівається ближчими днями сприятливого розв'язання своєї справи та що в цьому тепер і сумніву нема ніякого. Жаль, жаль, дуже жаль його, маточко! Я ласкаво обійшовся з ним. Людина він занедбана, заплутана; заступництва шукає, то от я й обійшовся з ним ласкаво. Ну, прощайте ж, маточко, Христос з вами, будьте здорові. Голубонька ви моя! Як згадаю про вас, то наче ліки прикладу до хворої душі моєї, і хоч страждаю за вас, але й страждати за вас мені легко. Ваш справжній друг
Макар Дєвушкін.
^Вересня 9-го Матінко, Варваро Олексіївно! ^
Пишу вам не тямлячи себе. Я весь схвильований страшною подією. Голова моя йде обертом. Я почуваю, що все довкола мене обертом іде. Ой рідна моя, що я розкажу вам тепер! Ось ми й не передчували цього. Ні, я не вірю, щоб я не передчував; я все це передчував. Усе це заздалегідь чулося моєму серцю! Я навіть недавно вві сні щось бачив таке.
Ось що сталося! Розкажу вам без стилю, а так, як мені на душу господь покладе. Пішов я сьогодні на посаду. Прийшов, сиджу, пишу. А треба вам знати, маточко, що я й учора писав теж. Ну, то от, учора підходить до мене Тимофій Іванович і особисто зволить наказувати, що — ось, мовляв, папір потрібний, спішний. "Перепишіть,— каже,— Макаре Олексійовичу, чисто, швидко й ретельно: сьогодні на підпис іде". Треба вам сказати, ангелятко, що вчора я був сам не свій, ні на що й дивитись не хотілося; журба, туга така посіла! На серці холодно, на душі темно; в пам'яті все ви були, моя бідна ясочко. Ну от, заходився я переписувати; переписав чисто, гарно, тільки вже не знаю, як вам точніше сказати, чи сам нечистий мене попутав, чи таємна доля якась приділила, а чи просто так мало статися,— тільки пропустив я цілий рядок; смисл і вийшов господь його знає який, просто ніякого не вийшло. З папером учора спізнилися й подали його на підпис його превосходительству тільки сьогодні. Я наче й не було нічого приходжу сьогодні, як звичайно, й сідаю поруч Омеляна Івановича. Треба вам сказати, рідна моя, що з недавнього часу став я вдвічі більше, ніж до того, совіститися й соромитися. Останнім часом я й не дивився ні на кого. Тільки-но зарипить стілець у когось, то я вже й ні живий ні мертвий. Ось так само сьогодні, приник, присмирнів, їжаком сиджу, так що Юхим Якимович (такий задирака, якого й на світі до нього не було) сказав на повний голос: чого, мовляв, ви, Макаре Олексійовичу, сидите таким у-у-у? Та тут таку гримасу скорчив, що всі, хто коло нього й мене був, так і розляглися сміхом і вже, звісно, з мене. 1 почали, й почали! Я й вуха затис, і очі зажмурив, сиджу собі, не ворухнусь. Такий уже звичай мій; вони так швидше відчеплюються. Раптом чую шум, біганина, метушня; чую — чи не обманюються вуха мої? — кличуть мене, кличуть Дєвушкіна. Затремтіло в мене серце в грудях, і вже сам не знаю, чого я злякався; знаю тільки те, що я так перелякався, як ніколи ще в житті зо мною не бувало. Я приріс до стільця,— і мовби нічого не було, мовби й не я. Але ось знову почали, ближче й ближче. Ось уже над самим вухом моїм: мовляв, Дєвушкіна! Дєвушкіна! Де Дєвушкін? Підводжу очі; передо мною Євстафій Іванович; каже: "Макаре Олексійовичу, до його превосходительства мерщій! Лиха ви наробили з па-