Я до того про катеринщика цього заговорив, маточко, що довелося мені бідність свою вдвоє відчути сьогодні. Зупинився я подивитися на катеринщика. Думки такі лізли в голову,— то я, ц^об розвіятися, зупинився. Стою я, стоять візники, дівка якась та ще маленьке дівчатко, все таке забруднене. Катеринщик розташувався перед чиїмись вікнами. Помічаю дитину, хлопчика, так років десяти; був би гарненький, та на вигляд хворий такий, миршавий, в самій сорочечці та ще в чомусь, мало не босий стоїть, роззявивши рота музику слухає — дитячий вік! Задивився, як у німця ляльки танцюють, а в самого руки й ноги подубіли, дрижить та кінчик рукава гризе. Помічаю, що в руках у нього папірець якийсь. Пройшов один добродій і кинув катеринщикові якусь дрібну монетку; монетка упала просто в ту скриньку з огородочкою, де представлений француз, що танцює з дамами. Тільки-но брязнула монетка, стрепенувся мій хлопчик, несміло оглядівся довкола і, мабуть, на мене подумав, що то я гроші дав. Підбіг він до мене, рученята тремтять у нього, голосочок тремтить, простяг він мені папірця й каже: "Записка!" Розгорнув я записку — ну що, все відоме: мовляв, благодійники мої, мати*в дітей умирає, троє дітей голодують, то ви нам тепер допоможіть; а ось, як я вмру, то за те, що пташат моїх тепер не забули, на тому світі вас, благодійники мої, не забуду. Ну, що тут: справа ясна, справа житейська, а що мені їм дати? Ну й не дав йому нічого. А як було жаль! Хлопчик бідненький, посинілий від холоду, може й голодний, і не бреше, єй-єй, не бреше, я це діло знаю. Та тільки те погано, чому ці гидкі матері дітей не бережуть і напівголих на такий холод із записками посилають. Вона, може, дурна баба, характеру не має, та за неї й подбати, може, нема кому, то вона й сидить, підобгавши ноги, може, й справді хвора. Ну, та все ж звернулася б куди слід; а втім, може, й просто шахрайка, умисне голодну й зниділу дитину дурити людей посилає, на хворобу наводить. І чого навчиться сердешний хлопчик з цими записками? Тільки серце його озлобляється; ходить він, бігає, просить. Ходять люди, та ніколи їм. Серця в них кам'яні; слова їхні жорстокі. "Геть! Іди собі! Дзуськи!" Ось що чує він від усіх, і озлобляється серце дитини, і марно дрижить на холоді бідненький, заляканий хлопчик, наче пташа, що з розбитого гніздечка випало. Мерзнуть у нього руки, ноги; дух йому перехоплює. Подивишся, ось він уже й кашляє; тут недовго ждати, й хвороба, як гад нечистий, заповзе йому в груди, а там, глянь, і смерть уже стоїть над ним, десь у смердючому кутку, без догляду, без допомоги — от і все його життя! Ось яке воно, життя, буває! Ох, Варенько, боляче чути "Христа ради", і мимо пройти, й не дати нічого, сказати йому: "Бог дасть". Деяке "Христа ради" ще нічого. (І "Христа ради" різні бувають, маточко). Деяке довге, протягле, звичне, завчене, просто жебрацьке; цьому ще не так боляче не дати, це довгий жебрак, давнішній, ремеслом жебрак, цей звик, думаєш, він переможе і знає, як перемогти. А деяке "Христа ради" незвичне, грубе, страшне,— от як сьогодні, коли я був узяв записку в хлопчика, тут же під парканом стояв якийсь, не у всіх і просив, каже мені: "Дайте, пане, шага ради Христа!"—та таким грубим голосом, що я здригнувся від якогось страшного почуття, а шага не дав: не було. А ще люди багаті не люблять, щоб бідняки на лиху долю вголос скаржилися — мовляв, вони непокоять, вони настирливі! Та й завжди бідність настирлива,— спати, чи що, заважає їхній стогін голодний!
Признатися вам, рідна моя, став я описувати вам це все почасти, щоб серце розважити, а більше щоб зразок гарного стилю моїх творів вам показати. Бо ви, певно, самі признаєтесь, маточко, що в мене від недавнього часу стиль формується. Але тепер така туга на мене найшла, що я сам моїм думкам до глибини душі став співчувати, і хоч знаю ж, маточко, що цим співчуттям нічого не візьмеш, та все-таки певною мірою справедливість віддаси собі. І дійсно, рідна моя, часто самого себе без ніякої причини упосліджуєш, за ніщо маєш і нижче тріски якої-небудь постановляєш. А коли висловитись порівнянням, то це, може, тому так, що я сам заляканий і загнаний, як і цей, скажімо, бідненький хлопчик, що милостині в мене просив. Тепер я вам, для прикладу, алегорично казатиму, маточко; ось послухайте-но мене: трапляється мені, моя рідна, рано-вранці, на службу поспішаючи, задивитися на місто, як воно там прокидається, встає, димиться, кипить, гримить,— тут часом так умалишся перед таким видовищем, що наче щигля якогось дістав від кого-небудь по цікавому носу, та й поплентаєшся тихший води, нижчий трави своєю дорогою і рукою махнеш! Тепер же роздивіться-но, що в цих чорних, задимлених, великих, капітальних будинках діється,
заглибтеся в це і тоді самі розміркуйте, чи справедливо було безглуздо ставити себе низько й принизливо бентежитися. Завважте, Варенько, що я алегорично кажу, не в прямому розумінні. Йу, погляньмо, що там таке в цих будинках? Там в яко|му-небудь димному кутку, в конурі сирій якій-небудь, що, через скруту, за квартиру вважається, майстровий який-небудь зі сну прокинувся; а вві сні йому, приміром сказати, цілу ніч чоботи снилися, які вчора він ненароком підрізав, неначебто саме отака дурниця й повинна людині снитися! Ну та він же майстровий, він швець: йому простимо все про одну річ свою думати. В нього там діти пищать і дружина голодна; і не самі шевці встають іноді так, рідна моя. Це б і нічого, і писати про це не варт було б, але ось яка тут виходить обставина, маточко: тут же, в цьому ж таки будинку, поверхом вище або нижче, в позолочених палатах, і великому багатієві все ті самі чоботи, може, вночі снилися, тобто на інший манір чоботи, фасону іншого, та все ж чоботи; бо в тому розумінні, яке я тут маю на думці, маточко, всі ми, рідна моя, виходимо трохи шевці. І це б усе нічого, та тільки те погано, що нема нікого біля цього багатія, нема людини, котра шепнула *б йому у вухо, що годі, мовляв, про таке думати, про себе самого думати, для себе самого жити; ти, мовляв, не швець, у тебе діти здорові і дружина їсти не просить; оглянься довкола, чи не побачиш для турбот своїх речі благороднішої, ніж твої чобо*ти! Ось що хотів я сказати вам алегорично, Варенько. Це, може, занадто вільна думка, рідна моя, але ця думка іноді виникає, іноді приходить і тоді мимохіть гарячим словом із серця вибивається. Отже, й не було чого за ніщо себе мати, злякавшись самого шуму й грому! Закінчу ж тим, маточко, що ви, може, подумаєте, що я наклеп зводжу, або що це так, хандра на мене найшла, або що я це з книжки якоїсь виписав? Ні, маточко, ви не думайте,— не те: наклепом гребую, хандра не находила і з жодної книжки нічого не виписував — от що.