Ну, тут уже, рідна моя, я й не тямлю, як вийшов, як минув Виборзьку, як на Воскресенський міст потрапив, стомився страшенно, промерз увесь і тільки о десятій годині на посаду встиг з'явитися. Хотів був обчистити себе трохи від грязі, та Снєгірьов, сторож, сказав, що не можна, що щітку зіпсуєш. "А щітка,— каже,— пане, казенна". От вони як тепер, маточко, так що я й у цих осіб мало не гірший за ганчірку, об яку ноги обтирають. Адже що мене, Варенько, вбиває? Не гроші мене вбивають, а всі оці тривоги житейські^сі оці шепоти, усмішечки, жартики. Його превосходительство зненацька якось можуть зауважити щось про мене,— ох, маточко, минули часи золоті мої! Сьогодні перечитав я всі' ваші листи; сумно, маточко! Прощайте, рідна, господь нехай боронить вас!
М. Дєвушкін.
Р. Б. Горе моє, Варенько, хотів я вам описати пополам із жартиком, тільки, видно, не дається він мені, жартик. Вам хотілося догодити. Я до вас зайду, маточко, неодмінно зайду, завтра зайду.
Серпня 11-го
Варваро Олексіївно! Голубонько моя, маточко! Пропав я, пропали ми обоє, обоє разом, без вороття пропали. Моя репутація, амбіція—все втрачено! Я загинув, і ви загинули, маточко, і ви, разом зо мною, без вороття загинули! Це я, я вас до загибелі призвів! Мене гонять, маточко, зневажають, на глузи беруть, а хазяйка просто лаяти мене стала; кричала, кричала на мене сьогодні, шпетила, шпетила мене, нижче за тріску поставила. А ввечері у Ратазяєва хтось із них став уголос читати одного листа чорнового, якого я вам написав та ненароком упустив з кишені. Матінко моя, який вони глум зняли! Величали, величали нас, реготали, реготали, зрадники! Я ввійшов до них і викрив віроломність Ратазяєва; сказав йому, що він зрадник! А Ратазяєв відповів мені, що я сам зрадник, що я конкетами 1 різними займаюся; каже,— ви таїлися від нас, ви, мовляв, Ловелас; і тепер усі мене Ловеласом звуть, і ім'я іншого нема в мене! Чуєте, ангелятко моє, чуєте,— вони тепер усе знають, їм усе відомо, і про вас, рідна моя, знають, і геть про все, що є у вас, про все знають! Та чого! І Фальдоні туди ж, і він заодно з ними; послав я його сьогодні в ковбасну, так, принести дечого; не йде, та й годі, діло є, каже! "Та ти ж повинен",— я кажу. "Та ні ж,— каже,— не повинен; ви он моїй пані грошей не платите, то я вам і не повинен". Я не витерпів від нього, від неосвіченого мужика, образи та й назвав його дурнем, а він мені: "Від дурня чув". Я думаю, що він з п'яних очей мені таку грубість сказав — та й кажу: ти, мовляв, п'яний, мужик ти отакий! А він мені: "Ви, чи що, мені піднесли? У самих чи є на що похмелитися; самі у якоїсь по гривеничку христарадите,— та ще додав: — Ех, мовляв, а ще пан!" От, маточко, от до чого дійшло діло! Жити, Варенько, совісно! Наче оглашенний якийсь; гірше ніж безпаспортному бродязі якому-небудь. Лишенько тяжке! — Загинув я, просто загинув! Без вороття загинув.
М. Д.
конкетами — завоюваннями (франц.).
Вельмиласкавий Макаре Олексійовичу! Над нами все біди та біди, я вже й сама не знаю, що діяти! Що з вами буде тепер, а на мене надія1 погана; я сьогодні обпекла собі праскою ліву руку; упустила ненароком, і забила, й обпекла, все разом. Працювати ніяк не можна, а Федора вже третій день хворіє. Я дуже стурбована. Посилаю вам тридцять копійок сріблом; це майже все останнє наше, а я, бог бачить, як бажала б допомогти вам тепер у ваших нуждах. До сл|з досадно! Прощайте, друже мій! Вельми потішили б ви мене, якби прийшли до нас сьогодні.
В. Д. Серпня ¡4-го
Макаре Олексійовичу! Що це з вами? Бога ви не боїтеся, мабуть! Ви мене просто з розуму зведете. Не сором вам! Ви себе занапащаєте, ви подумайте тільки про свою репутацію! Ви людина чесна, благородна, амбіційна — що як усе дізнаються про вас! Та ви просто з сорому муситимете вмерти! Чи не жаль вам сивого волосся вашого? Ну, чи боїтесь ви бога! Федора сказала, що вже тепер не допомагатиме більше вам, та й я теж вам грошей не даватиму. До чого ви мене довели, Макаре Олексійовичу! Ви думаєте, мабуть, що мені нічого, що ви так погано поводите себе; ви ще не знаєте, що я через вас терплю! Мені й пройти не можна нашими сходами: усі на мене дивляться, пальцем на мене показують і такі страшні речі кажуть; еге, просто кажуть, що зв'язалась я з п'яницею. Яково це чути! Коли вас привозять, то всі пожильці з презирством на вас показують: "Ось, — кажуть,— того чиновника привезли". А мені за вас страх як совісно. Клянуся вам, що я переїду звідси. Піду кудись за покоївку, за пралю, а тут не зостанусь. Я вам писала, щоб ви зайшли до мене, а ви не зайшли. Отже, вам ніщо мої сльози та просьби, Макаре Олексійовичу! І де ви грошей узяли? Ради створителя, побережіться. Адже загинете, нізащо загинете! І стид, і страм який! Вас хазяйка і впустити вчора не хотіла, ви в сінях ночували: я все знаю. Якби ви знали, як мені важко було, коли я про все це довідалась. Приходьте до мене, вам буде в нас весело: ми вкупі читатимемо, старе згадуватимемо. Федора про те, як ходила на прощу, розповідатиме. Ради мене, голубчику мій, не занапащайте себе й мене не занапащайте. Я ж для вас самого й живу, для вас і лишаюся з вами. Отак-то ви тепер! Будьте благородною людиною, твердою в нещастях; пам'ятайте, що бідність не порок. Та й чого западати у відчай: це все тимчасове! Дасть бог — усе поправиться, тільки ви стримайтеся тепер. Посилаю вам семигривеника, купіть собі тютюну чи всього, що вам захочеться, тільки, бога ради, на погане не витрачайте. Приходьте до нас, неодмінно приходьте. Вам, може, як і перше, соромно буде, та ви не соромтеся: це фальшивий сором. Аби ви тільки щиро розкаялись. Надійтеся на бога. Він усе зробить на краще.
В. Д.
Серпня 19-го
Варваро Олексіївно, маточко!
Соромно мені, ясочко моя, Варваро Олексіївно, зовсім застидався. А втім, що ж тут такого, маточко, особливого? Чом серця свого не розвеселити? Я тоді про підошви мої й не думаю, бо підошва дурниця і завжди лишиться простою, підлою, брудною підошвою. Та й чоботи теж дурниця! І мудреці грецькі без чобіт ходили, то чого ж нашому братові з таким негідним предметом панькатися? За що ж ображати, за що ж зневажати мене в такому разі? Ех, маточко, маточко, знайшли що писати! А Федорі скажіть, що вона баба нісенітна, баламутна, буйна та ще й дурна, невимовно дурна! Що ж до сивини моєї, то й у цьому ви помиляєтесь, рідна моя, бо я зовсім не такий старий, як ви думаєте. Ємеля вам кланяється. Пишете ви, що журилися й плакали; а я вам пишу, що я теж журився й плакав. На закінчення бажаю вам усякого здоров'я й благополуччя, а щодо мене, то я теж здоровий і в благополуччі і перебуваю вашим, ангелятко моє, другом